Читать «Століття Якова» онлайн - страница 87

– Ех, мать моя родіна, я гноєвік...

Він бере щось схоже на відерце. Спершу повзе, потім перебігає від одного дерева до другого. Тоді по-кошачи стрибає вниз. Постріл. Пущена з того берега куля обриває політ дужого великого тіла. Воно ще летить за інерцією вниз.

Та Болиголова не вбитий. Зводиться спершу на коліна, потім на повен зріст. Йде, хитаючись, наче п’яний, униз. По ньому стріляють, але не влучають. Мовби граються.

– Сволочі, я піть хочу!

Болиголова кричить і стрімко збігає вниз. Падає на коліна, видно, як хлебче воду. Тоді плюскає собі на лице. Набирає у відерце й, зігнувшись, рушає назад.

– Обережніше неси, – не витримує котрийсь.

Куля наздоганяє Болиголову на півдорозі. Падає солдат. Котиться по схилу відерце. Все.

– Підводиться, – чути шепіт.

Але солдат зі шрамом не підводиться. Лежить, як инші. Тільки обіч стежки смерті лежить.

Сидять мовчки, може, півгодини, може, й цілу годину. Кожен гадає: хто наступний?

І тут старлей Топар каже:

– Пойдєш ти... Вот ти...

І в Якова пальцем тикає.

– Я... У мене тоже діти. Четверо.

І тут комроти каже тихо, але твердо:

– Ти вєрующий, тєбя не уб’ют.

– Я...

– Да ти... Я же відєл, как ти молілся. І крестік наверняка імеється? Єсть? Покажі...

– Є.

Яків показує хрестика. Командир роти радить: повісь хрестик поверх гімнастерки, щоб видно було.

Яків так і робить. Бере в руки останній котелок. Хреститься. «Зосю, дітоньки мої», – в думках промовляє. Повзе стежкою. Цьвохкають кулі. Але не влучають. Підбирає дорогою ще один котелок.

Ось і річка. До води рукою можна дотягтися. Він ще раз хреститься. Неслухняними пальцями бере хрестика, цілує. Тримає на долоні.

– Христьянин я, люди, вірующий, – шепче. – У Христа-Бога, Духа Святого і Матір Божу вірую.

Тихо, наче сам до себе, шепче Яків. Хіба ж почують на тім березі?

Руками, що раптом перестають тремтіти, набирає води в котелок. Надпиває. Тоді набирає в другий.

Тиша, ані шелесь, по обидва боки річки. Мовби хто заморозив тишу наприкінці зими.

Яків повертається спиною до ворога. Тоді рушає. Йде, ледь нахилившись. Будь, що буде. Будь, що...

Жодного разу не стрілили по ньому. Побачили, як хрестився, хрестика побачили? Чи Господь слова його почув?

Вертається Яків у окоп, відчуває, як підгинаються ноги.

– Ну, молоток, – чує чийсь шепіт. – Нєужелі Бог єсть в самом дєлє?

Судома стискає горло Якова.

...Ще три рази ходив Яків по воду. І жодного разу по нім не стріляли. Ци то німці, ци мадяри з того берега.

20

Понівечене гарне місто – Яків таких будинків і у Варшаві не бачив, тих, що уціліли, – лишилося позаду. Живим лишився і Яків, тільки дряпнуло руку. Шкіру здерло, покривавило трохи. Тико то не Будапешт був, Дьєр місто звалося.

Біг, як усі в атаку, і під містом, і вулицями од будинку до будинку перебігав. Стріляв з автомата. Чи влучив, убив когось? Хтозна. Не дивився. Його ж кулі обминули, хоч і пролітали зусім поряд.

І от їх машинами привезли зновика в Німеччину. Дихала на повні груди рання весна, от-от мали зацвісти садки. В таку пору, казали солдати, особливо не хочеться вмирати.