Читать «Століття Якова» онлайн - страница 90

Володимир Лис

«Якби був той маленький телефон, то подзвонив би», – подумав Яків.

Ті телефончики, мобілки, типерка, щитай, усеньке село має. Помрете, казала Олька, то й нихто не довідається. Хіба я прийду, та пізно буде. А так би подзвонили, коли що. Ніби він міг би подзвонити, як умре. Дурна баба, хоть і дочка.

І тут Яків почув дивний звук. Наче хтось тихенько, зовсім тихенько з тамтого боку стіни пиляє. Маленькою пилочкою, мовби боїться хазяїна сполохати. Злодії? Та злодії нинішніх часів через двері нахабно лізуть, а то й геть теї двері виламують. Тоді що ж то таке?

Яків таки усміхнувся. Не засміявся, а посміхнувся. Бо зрозумів – то сюрчить цвіркун. Авжеж, цвіркун, цвіркунисько. Запізнілий гість, неспальникякийсь осінній, що не знати чого озвався.

«Відспівує він мене чи що?» – сердито подумав Яків.

Зараза мала, все більше й голосніше сюрчить. Може, який піп, батюшка цвіркунячий?

Тут йому прийшла химерна думка – вони ж обоє цвіркуни. Бо ж те прізвисько перейшло не знати чого. Покійний батько казав, що його прабабусю, яка рота не закривала, і балачки нестримні вела, і в хорі церковному співала, Цвіркунихою прозвали. Так і повелося. А тепер і Ольку так позаочі кличуть, сам чув – Цвіркуниха. І Зосю так, бувало, прозивали – тая полька-Цвіркуниха. Полька Цвіркунова.

«Кепсько мині, Зосько, – подумав Яків. – Ни доживу, певне, до ста, як хотів. Ни доживу. Та й нащо? Затарандорила то Олька – мусите дожити. Ви-те ж у нас, як Мотрунка Песиха вмерла, найстаріший в селі. А того ни розуміє, дурна баба, що давно моє місце коло Зосі».

Цвіркун стих. Одспівав, виходить. А він ще живий. Хоть і ворухнутися не може. І в очах від однієї думки темніше за цюю довгу ніч темніє.

Яків поворухнувся. І зновика провалився кудись у безвість.

2

За вікном все ще стояла густа осіння нічаниця. І ще хтось стояв. У вікно заглядав. І Яків знав, хто то. Не Зося, ой, не Зося. І не злодій та душогуб якийсь.

Стоїть і проситься до хати Трохим, як не раз уже бувало. Бувало, й не витримував, виходив за поріг. Трохим тоді у темряву відступав. Тилько він чув, як дихає важко. Як тоді на стежці.

Теперка вийти не міг. То й став просити Трохима до хати. Хай би зайшов, розплатився. Він на все давно згідний.

Не зайде. Бо дух, ци примара, ци тінь невидима, зіткана з самої ночі, не може зайти. Тилько приходить. І кудись проситься.

В душу? У пам’ять?

Яків, бувало, навіть чарку йому наливав. Ставив на підвіконне.

«Зувсім солома поїхала», – казав тоді собі.

Али й на другий раз ставив. І на третій.

* * *

Четверо їх приходило. З пізньої осені сорок п’ятого, ще пізнішої, ніж теперка. Коли вперше постукали, щоб погрітися.

Четверо. Боївка. Потім ще і взимку, і навесні, й літом. По одному й по двоє. І четверо. Тилько під осінь один змінився. Явтуха Гупалівського вбили. Казали, коли на машину з якимось начальством нападали. На зміну йому прийшов Женік, Геник, тоже з сусіднього села. Зусім хлопчина молодий, на школяра схожий. Казав, що батька його замучили в емгебе за сотруднічество, от він до лісу й пішов. Шкода було Геника Якову й усіх їх шкода, тих хлопців.