Читать «Століття Якова» онлайн - страница 86
Володимир Лис
Яків поспішно кинувся до тих, що стали направо. Тоді спинився.
– Чєго стал? – гаркнув уже інший офіцер, з двома зірочками.
– Так мені куди?
– Направо, – сказав капітан.
Через два дні Яків одягнув уже військову форму. Далі пройшов прискорений курс «молодого бійця».
Через два тижні їх повезли на південь – під Будапешт, казали.
Та не довезли, в Моравії застрягли.
19
Морава – річка у Моравії. Так і казали в їхньому полку. Не вельми велика й широка річка розділяла дві позиції. На тім березі – німці, а може, й мадяри, на цім – руські, совєти. Окопалися на схилі гірки. Позиція взводу, в якому рядовий Яків Мех тепер воює, нібито й вигідна. Прикривають окопи кілька ялинок, а найголовніше – два валуни, до них і стежка тулиться, що веде вниз, до води. Вони називають ту стежину поміж каміняччям, мимо двох обчухраних кулями ялинок і сосонки, мимо кущів на крутосхилі, що переходить у маленьке прибережне плато (пляцок, каже Яків), стежкою смерті. Бо на самій стежці лежать кілька їхніх мертвих товаришів, а ще більше – семеро чи восьмеро – на самісінькому березі. Бідака Мухаметзянов устиг котелком зачерпнути води, та так той котелок у воді й зостався. Видно, як хилитається на воді. Видать, міцно тримав узбек котелка, так міцно, що мертві пальці не відпускають. Та що з того... їм від того ще прикріше й сутужніше. Нестерпно хочеться пити, вже другу добу. Всередині пече, в голові геть паморочиться. Та й тушонку можна було б на вогнику розігріти, вкинувши у той же котелок, щось на суп схоже зварганити.
Та вода, хоч і недалечко, якась сотня метрів, а недоступна. Звабливо зблискує водна гладінь, особливо коли з-за хмари сонце виглядає. Ніби грає на сонці.
Чекали ночі, та німці й ніч вартували. Ліптіков, солдатик молоденький, пішов і не вернувся. Грицьку Костюку, з-під Рівного, більше повезло. Приніс трохи водиці, хоч і з руки лівої кров цибеніла. Та на три десятки людей – що то є! По ковтку не стачило.
Тепер зновика сидять. Бережуть патрони.
– Забули про нас чи що? – чує Яків голос.
– Отставіть разговорчікі! – то взводний лейтенант Карпушин. І ротний старлей Топар тут невідомо чого опинився, нібито реконгносцировку робити (тьху, яке слово), а назад не вибереться.
– Людоньки, що завгодно оддав би за ковток води...
– А жінку? Свою жінку...
– Та йди ти!
– Оддав би небось... По очах бачу.
Отака в них тиха балачка. Ясно, що без підмоги їм річку не форсувати. Навіть до берега на добіжать, постріляють, як сірих зайчиків. А пити хочеться нестерпно. Топар не витримує:
– Посилай кого-то єщо, лейтенант.
– Кого?
– Ти взводний, тєбє й вібірать. Кто врага может перехітріть.
Карпушин і вибирає. Обводить очима кандидатів у смертники. Ті свої очі відводять, голови опускають. Кому охота до карги в гості...
Нарешті відважується цей зовсім ще хлопчисько, що цілий взвод довірили.
– Лук’янець. Підеш ти.
– Чого я, товаришу лейтенант?
– Того що...
– Господи, та в мене троє дітей маленьких.
Лук’янець хреститься. Рукою, яка труситься.
– Харош, прекращайтє базар, давайте я...
То ступає чоловік із шрамом на щоці, з дивним прізвищем – Болиголова. Кажуть, зек колишній.