Читать «Століття Якова» онлайн - страница 84

Тут до нього і підскочили чорні круки – охоронці, схопили під руки й потягли до печі. Чоловік закричав: «Нє хцу» – не хочу, значить, а далі – що може ще робити, хай йому дадуть шанс. Та охоронці немилосердно тягли. Все ж чоловік якось вирвався, кинувся бігти до тачки, але знову захитався.

І раптом він щось зірвав з шиї й став простягати, Якову здалося, начеб до нього. Може, тому, що близько стояв.

– Возьмі, возьмі, оно муші шє не спаліць, – кричав чоловік.

Охоронець вирвав щось невеличке, кругле, на ланцюжку, з рук нещасного й пожбурив на землю.

Його таки кинули в піч. Жахливий крик: «Матка!» – і все стихло. Тільки, здалося, яскравіше запалахкотів вогонь, і топка закрилася.

Яків, тремтячи, як у пропасниці, скинув свою руду. І ще до десятка разів мусив привозити того дня. На вогняну пащу, що час від часу відкривалася і, здавалося, задоволено й погрозливо реготала, старався не дивитися.

Кілька разів обминав той предмет, що зірвав бідака-поляк і викинув охоронець. Спершу подумав, що, може, хрестик, али ж нє, щось кругле чи напівкругле й блискуче, ніби з срібла. Цікавість пересилила страх. І на четвертому чи п’ятому рейсі, вловивши момент, коли охоронець не дивився у його бік, все ж ступив крок, другий, мерщій схопив припалений іржавою рудяною пилюкою маленький овал. Зблизька стало видно – на серце схожий, таке, як на картинці колись у школі бачив, тико не червоне, а поруділе.

Уже ввечері, в бараку, Яків роздивився ту дивну річ. Навіть спеціально підійшов до єдиної лампочки посередині барака. У серці, таки срібному чи посрібленому, була щілина. А збоку щось на кнопку схоже. Натиснув – і серце розчинилося. Усередині був маленький жіночий портрет. Яків придивився і скрикнув.

То був портрет Зосі. Зося дивилася, сміхотливо примруживши очі, ледь-ледь всміхаючись. Тилько вона була не така, як залишив удома, а зовсім молоденька, може, літ шістнадцять-сімнадцять. Ледь з’їхав набік легенький капелюшок. Шия трохи набік притулена до шарфика.

– Що там? – спитав Пилип Рукатий, земляк, вивезений з-під Володимира, заввидивши, як дивиться спантеличено Яків.

– Та от – знайшов...

– Покажи.

– Гарна дамочка, – сказав Пилип. – Продай. Хліба з цукром дам.

– Хліба? – Яків на мить задумався. Смокче під ложечкою... – Нє. – Повернувся, ще раз глянув. – Нє. Чуєш, нє. – Мало не закричав.

– Ну, як хоч...

Він справді ні за які гроші й скарби не віддав би. Навіть якби вмирав з голоду. Якби вмирав... Ні, він мусив жити. А оберігати його мав разом з апостолом Яковом цей портрет, медальйон, Зося. Якщо того чоловіка не вберегла, то його напевне повинна. Бо що той поляк значив у її житті?

Подарувала на пам’ять? Напевне. Досі кохав її? Може...