Читать «Століття Якова» онлайн - страница 118
Володимир Лис
– Дістань оно там, у миснику, шкалик з горілкою, – сказав Яків. – Троньки вип’ємо, то, мо’, порозумнішаєм обоє.
Випили. Настойка пропекла нутрощі. Поплив світ, хата. Щось казав Гандрій. Було тепло і затишно. Як у тумані, тільки теплому.
– Таки гарна жінка Віка, – казав Андрій. – Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?
Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.
«Я найбільше шукав у тумані Оленку, – раптом подумав Яків. – Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»
– Дідусю мій рідний, – почув голос.
– Дитино моя, зара’ встану...
Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.
Здалося – туман бере на руки хату. Несе кудись.
– Тату, то ви мене чуєте? – то вже Андріїв голос.
І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.
Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.
«Чогось шукають, як і я», – раптом подумав Яків.
– Ні, ні, ні, діду Якове, – сказав хтось. – Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...
Шуміло у його бідолашній голові.
* * *
Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.
– Ходім до лісу, Якубеку, – сказала раптом Зося.
– До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...
– Може, ще брусниці напитаємо, – сказала Зося. – Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.
То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.
* * *
...А туман все несе кудись його хату.
20
Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!
Празник його, Якова! І родини.
Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.
Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ – то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...
А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:
– Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...
«Зараза», – подумав Яків.
Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.
А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.