Читать «Століття Якова» онлайн - страница 118

– Дістань оно там, у миснику, шкалик з горілкою, – сказав Яків. – Троньки вип’ємо, то, мо’, порозумнішаєм обоє.

Випили. Настойка пропекла нутрощі. Поплив світ, хата. Щось казав Гандрій. Було тепло і затишно. Як у тумані, тільки теплому.

– Таки гарна жінка Віка, – казав Андрій. – Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?

Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.

«Я найбільше шукав у тумані Оленку, – раптом подумав Яків. – Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»

– Дідусю мій рідний, – почув голос.

– Дитино моя, зара’ встану...

Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.

Здалося – туман бере на руки хату. Несе кудись.

– Тату, то ви мене чуєте? – то вже Андріїв голос.

І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.

Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.

«Чогось шукають, як і я», – раптом подумав Яків.

– Ні, ні, ні, діду Якове, – сказав хтось. – Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...

Шуміло у його бідолашній голові.

* * *

Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.

– Ходім до лісу, Якубеку, – сказала раптом Зося.

– До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...

– Може, ще брусниці напитаємо, – сказала Зося. – Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.

То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.

* * *

...А туман все несе кудись його хату.

20

Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!

Празник його, Якова! І родини.

Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.

Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ – то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...

А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:

– Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...

«Зараза», – подумав Яків.

Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.

А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.