Читать «Століття Якова» онлайн - страница 119

Отакий сон. Як прокинувся, став міркувати – до чого б то?

Допливе скоро до того берега? Але ж уві сні не доплив...

А таки допливе – як ни тепер, то в четвер.

І раптом подумав: якщо добре поміркувати – то, Господи, життя промайнуло, як один-єдиний день. Бо де воно? Марево, сон, хоч і поле в тому сні нібито велике було, і річка, яку перепливав, широка.

Озвалася мобілка. Натис кнопку, як учили.

– Знаю, що вже не спите, того й звоню, – засокотала слухавка Ольчиним голосом.

– Живий я, живий, і грамоту ци що там од того Презідєнта побачиш, – сказав Яків.

– Я й обідитися можу, – одказала Олька, али довго бурмоситися не вміла, почала повідувати сусіцькі новини – у Луцихи цеї ночі корова отелилася, таке смішне тилєтко, тилько коровка буде з зірочкою на лобі, колись побачите, не спиричайтеся, будите, будите ще й ходити.

Людка вчорась звонила, великий привіт, а неїн Васька на якіся змагання їде. Мале, а вже там чи то бориться, чи навкулачки б’ється. І всіх забиває. Та ни до смерти, то ігрища такі.

Потім прибігла Віка. Хоч і ранок, али вже геть прибрана, у кожушку свому білому.

– Все нормально, тату? Де болить?

– Ниде, – сказав Яків.

– Правду кажу – сьогодні ви ліпше виглядаєте, – сяйнула усмішкою.

Віка й погодувала кашею з гречки, якби малейку дитину – з ложки. На диво самому, йому не хотілося опиратися. Та Олька ще її застала. Завела свою пісню – хай уже батько-впертюх тутечки доживе до століття, раз затєвся ювілей у своїй хаті празникувати. Али після свята я заберу до себе, навіть не думайте, тату. Силою заберу, присяй-бі.

– Ліпше я заберу, – заперечила Віка.

– Та в тибе діти, шум, в мине красота і тишина.

Далі – всуціль ля-ля-ля і тра-та-та.

Він заплющив очі й задрімав. А коли розплющив, то довелося швиденько знов заплющити. Бо почув, як Олька зі сміхом розказувала, як до неї підбиває клинці відставник-прапорщик, що в родичів гостює. А він же на цільних півтора дисятка літ молодший. Що теї чоловіки собі думають? Їм аби баба.

– До мене теж один наш молодий вчитель став приходити, – тихо сказала Віка. – Позаминулого року до нас приїхав. Як у нас з Андрієм нелади стали... Я вас, каже, пані Вікторіє, давно кохаю. Як тільки побачив... Хлопчисько зовсім.

– Ну?

Олька засміялася, і вони тихо зашепталися.

Яків слухав і не слухав. Плив начеб кудись.

Пішли-пострибали нарешті сороки. Яків одягнув окуляри, поправив і тоді узяв до рук Біблію. Останнім часом любив одкривати Святе Письмо навмання, читати, хоч і розпливалися, і стрибали букви перед очима, доки стачило сил. Або й два-три рядки прочитати, а тоді лежати, навіть не думаючи про прочитане, а відчуваючи в тілі дивне незрозуміле блаженство.

Цього разу він прочитав: «І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: “Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?”»

Здивувався і подумав: не випадково на ці слова натрапив. Али ж далі були такі, котрі прочитав, трохи передихнувши: «Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа».