Читать «Століття Якова» онлайн - страница 106

Нащо то йому? Спокійніше на душі буде?

Тепер, по тому, як Ганька дивилася, зрозумів – не сказала.

Та й раніше мав би знати.

Те, що з баса дивилася завсігди Ганька на нього... Могло щось гинче значити...

Сказати їй? А нащо? Нє, тягар на душі є... Не піде в землю з тим тягарем... Тре’ сказати... Тре’, ой тре’...

– Я, Ганю, от що мав тобі сказати...

Умовк. Добував слова, ніби упущене відро з глибокого колодязя.

Далеко-далеко вода темніла. Холодна – знав – зуби зведе.

– Я знаю, – сказала Ганя.

– Що ти знаєш? – Якову аж дух забило.

– Що то ви-те забили мого покійного тата.

Зна... єш...

– Так...

– І ти...

Ганя потопталася на місці. За клямку взялася.

– Мені скоро сімдесят стукне... А ваша сотня коло воріт стоїть... Мати ж покійна казали, що ви-те каялися... В душі воно клубок стоїть, нияк не проходить... Али назад ніц не вернеш... Та й помагали ви-те нам...

Натисла на клямку. Крутнула головою.

– Та й мені здається – любили вас покійні мама... Ненавиділи й любили... Бувайте, дядьку Якове...

З тим і вийшла поспішно. Гримнули вхідні двері.

– Бувай, – прошептав Яків.

Клубок... У нього на душі ціла гора стояла...

І думав не раз – Зося й доньки, та їхня смерть – то йому покара за Трохима. Хоч їхня смерть од висилки їх у Сибір (бо ж куркулем уже вважали) врятувала.

Назад не вернеш...

Назад не вернеш...

Не вернеш назад...

Хотів би вернути. Може, й у Сибір на каторгу легше було б піти.

Відбув би строк... А так покара безстрокова... До самісінької смерти... Як і за того чоловіка, що в лісі лежить...

* * *

Помагав... Авжеж, і по хазяйству приходив... А як став їздити на заробітки – по своїй області, на Дніпропетровщину, в Сибір, аби подалі од колхозу, од поденщини ненависної – воли пасти, хати й грубки мурувати, часом хліви, корівники – то й гроші висилав. По килько раз на рік, бувало. Здогадувалася Гандзя від кого, сердилася, як стрічалися. Али приймала. Думала, що то давнє озивається. Озивалося, та не те.

Давнє... Тільки й того, що провів, ну, може, разів десяток, пригорнув пару раз...

– Заради пані польської мене тоді кинув, Ясю...

То її шепіт, коли вже ночувати приходив. Шепіт. Обійми. Чимраз жаскіші. Вал, що не спинити.

– Любив її, Гандзю.

– А мене?

– Тебе теперка люблю.

– Коли старість голоблі наставляє.

Старість... Тоді ж ще й п’ятдесяти не було. Обоє вдівці.

А між ними – ніби Трохим стояв. А то й лежав поруч на ліжку. Часом здавалося Якову, як до хати її підходив: от відчинить двері, а за ними Трохим стріне. Стріне й подивиться, а то й...

Відчиняв двері, а хтось ніби з темряви руки простягав. Раз і простяг. Обхопив за шию, за голову. Він аж скрикнув.

Али то Ганя була. Її жагучі, нетерплячі руки. Її поцілунки гарячі.

А в нього? Поцілунки Юди?

– Коли ж ти посватаєшся нарешті, Ясю? Ци так все життє, що осталося, будемо красти любощі? Наших уже ни пидведеш.

Зустрічі після його повернень після заробітчанських поїздок. Стрічі. Обійми. Любощі.

З кожним вертанням з тих літніх зарібок тягло його до хати Гандзіної. До її тіла, чого там, до споминів про щось таке, що й невідомо коли втратив, чи й не здобув.