Читать «Століття Якова» онлайн - страница 103

Яків спиняється. Світ пливе перед його очима. З туману випливає хрест і карточка Парасчина. Єдина, що збереглася. Якщо не рахувати ту, з польських часів, али там вона зусім маленька. Зося тоді наполягла – до міста з’їздити та зазнимкуватися. Всією сім’єю. Хотіла й з батьками, али теї відмовилися. То й збереглося три карточки. На їдній Зося, він, Парасочка, Зосечка, ну, й Улянка малесенька на руках. На другій

Зосечка й Парасочка стоять, взявшись за руки. Ну, й Парасочка окремо. Схотіла сама знятися. Більша сестричок була...

А на тій, що на могилці, дочка ніяково усміхається, мружиться, начеб од сонця. Ци й цілого світу начеб стидається.

Щось спитати хоче, так часом здається Якову.

Що ж?

Яків шукає слова. Ті, що може сказати дочка. Що може спитати.

Шукає і не знаходить.

Сніг тепер замів могилу, хрест, на Параску насипався на карточці – перезняли з тої, що в хаті лишилася – і Яків простягає руку, щоб протерти.

12

На могилки він приходив і сам, і з сім’єю, і з більшою родиною. Тильки раз удвох. Удвох.

Тогді, в якому ж то... Сімдесєт п’ятому, здається, бо ж свято велике було, трийцять літ Побєди.

Не було тоді звички ще збирати ветеранів дев’ятого мая коло обеліска у сільському парку. Перед тим у клубі хіба збирали, вручали гроші, часом подарунок якийсь. На див’єте вони і самі часом ішли в центр. У столовці могли посидіти, почаркуватися, али то вже по обіді.

А тоді зранку почув Яків, як машина під’їхала. Може, вперше до його хати після того пам’ятного Зосиного приїзду. З машини-«бобика» вискочили голова колхозний та партєйний секретар. Той секретар і сказав налякано, що в Любомль приїхала на свято Перемоги польська делегація. А в тій делегації виявився отставний воєнний, полковник Війська Польського. Який каже, що хоче побачити свого давнього знакомого і товариша по військовій службі Якова Меха. З села Загоряни. Ну, йому відмовити не змогли, друзі з-за Бугу все-таки. І через годину у вас, дядьку Якове, гості будуть, наводьте хоч якийсь марафет.

– Полковник Війська Польського...

Яків був спантеличений і став гадати: хто б то міг бути?

– Щас скажу, як його фамілія...

Партєйний секретар Іван Пахомович поліз до кишень й дістав маленьку засмальцьовану книжечку. Став плямкати губами.

– Полковник... Полковник Собєський. Кшиштоф Собєський, от який у вас гість намічається. Знаєте такого?

– Чом би не знати...

Кшиштоф Собєський! Живий!

Того дня святково вдягненого Якова повезли до колхозної контори. Начальство не хотіло, щоб польський гість бачив, як живе його колишній товариш по зброї.

З польського легковика, який спинився біля контори десь годин за дві, вийшов зовсім сивий чоловік у військовій формі. Але і в сімдесят з чимось він був підтягнутим, з давньою виправкою.

– Матка Боска! Жолнєж Якуб Мех!

Колхозне начальство і супроводжуючі з району дивилися насторожено, мов боялися, що Яків передасть гостеві якесь зашифроване послання. А Кшиштоф казав, що давно мріяв побувати в цих краях. Що коли опинився у Любомлі, то згадав про давнього служаку, бравого улана Якуба Меха. Що, видно, його товажишу жилося не так, як йому, але він зберіг той добрий гострий уланський блиск в очах. І вже нахилившись до Якова, стиха: