Читать «Вікінг у моєму ліжку» онлайн - страница 2

Їхній човен був частиною великої флотилії вікінгів, що збиралися напасти на Англію. Ось уже сім днів вони були в морі, а протягом останньої доби їх огорнуло туманом. Це була якась лиха і зловісна імла, від неї всі ставали люті й роздратовані. Чомусь вони відбилися від решти флоту. І тепер оце дрейфували, самі не знаючи куди.

Сіґурд вибалушив очі, придивляючись до сірятини, що панувала довкола. Настовбурчив вуха. Що це було? Він щось почув? Чувся плюскіт весел, але ж не тільки. Може, це хвилі розбиваються об берег?

Сіґурд виструнчився цілим тілом, лежачи на драконячому носі. Хотів був покликати Ульрика й Тостіґа, але ж вони тільки розсердяться.

Сіґурд ще більше вирячив очі. Туман, здається, став ще густішим. Але той шум не зникав. Це явно розбивались об берег хвилі!

А отже, земля була близько — можливо, аж занадто близько. І хвилі розбиваються не просто об берег, а об скелі. Треба сказати Ульрику. Вони нарешті наближаються до землі.

— Ульрику! Тостіґу! Там…

Цієї миті щось жахливо затріщало, і корабель з усього розгону врізався в низький скелястий берег.

Сіґурда пожбурило, неначе з катапульти, в холодне і слизьке море.

Човном струсонуло, й той зупинився.

Ульрик зірвався на ноги й почав вигукувати команди:

— Задній хід, мерщій, повний назад, розвертатись! Повним ходом назад!

Двадцятеро весел занурилися в море, і вікінги напружили всі м’язи, намагаючись зіштовхнути човна з каміння. Поволі велика дерев’яна посудина поповзла назад. Море невдовзі знову прийняло її в свої обійми й вивільнило з полону.

— Назад, назад! — ревів Ульрик, і човен почав набирати швидкість. — Де той ідіот дозорець?

Тостіґ зиркнув на драконячу голову.

— Дуже прикро, Ульрику, але він, здається, впав за борт, коли ми налетіли на скелі.

Ульрик відкрив було рота, щоб крикнути: «Людина за бортом!» — але вчасно схаменувся. Сіґурд за бортом? Яка втіха! Ульрик усміхнувся.

— Повним ходом уперед, приглушити весла, — скомандував він, і бойовий човен нечутно розчинився в імлистому морі.

Сіґурд почував себе невесело. Море було мокре й холодне. Він так і припускав, тож був доволі засмучений тим, що всі його припущення виправдалися. І чого їм було не вирушити з рейдом до Півдня Франції? Море там тепленьке й голубеньке. Чого їх понесло до тієї клятої старої Британії? Він витяг з-під шолома довжелезний клапоть водоростей і побрів до берега.

Сіґурд зупинився на узбережжі. Холодна солона вода стікала з-під шолома на його спину. Вона дзюркотіла йому по ногах і заливала черевики. У цьому було мало приємного. Він ступив кілька кроків, послизнувся на мертвій медузі й гепнувся навзнаки прямісінько в кам’янисту калабаню. Величезний краб сердито цапнув його за лапате червоне вухо та й подріботів собі геть.

— Ох! — звівся на ноги Сіґурд. — Якийсь невдалий день, — пробурмотів він. — Ну, залишаються одне. Якщо тут більше нікому нападати на село, то мушу зробити це сам.