Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 481

Згаданий тоді ризик не покинув мене й по десятках років. Та чим би була професія письменника без такого ризику? Гаразд, можна було б жити в безпеці таким собі літературним службовцем. Та супроти сучасности письменник став би бранцем власних страхів на щось наштовхнутися. Зі страху втратити відстань він заблукав би серед речей надто периферійних, де лише ледве мерехтять міфи, а піднесене святкує саме себе. Ні, сучасне, що неухильно стає минулим, у такому разі наздожене письменника і влаштує йому допит. Бо кожен письменник народжується для свого часу, хай там як урочисто він запевняє, нібито з'явився на світ зарано чи запізно. Він не сам, не своєю волею визначає тему свого вибору, скоріше ця тема дається йому наперед. Принаймні я не міг ухвалювати рішення самостійно. Бо якби це залежало тільки від мене й мого азарту, то я шукав би собі виправдання за законами суто естетичними й, нічим не обтяжений і не завдаючи нікому шкоди, знайшов би свою роль у блазенстві.

Але вийшло не так. Зусібіч відчувався спротив. Викинуті з історичної вагітности, повсюдно лежали гори руїн і трупів. Я почав розгрібати цю масу матеріалу, але вона щодалі зростала, і на неї вже годі було заплющувати очі. До того ж я — із сім'ї біженців. Тому, крім усього, що жене письменника від книжки до книжки, — звичайнісіньке шанолюбство, острах перед нудьгою, механізм егоцентризму, — провокативну роль відіграла певність того, що безповоротно втрачено батьківщину. Розповідаючи, треба було зруйноване, втрачене місто Данциг не те що відвоювати назад, а просто підтримати. Писати мене спонукала ця одержимість. Я, чоловік досить-таки впертий, хотів показати самому собі й своїм читачам, що втрачене не повинне безслідно канути в забуття, а скоріше навпаки: в художніх засобах літератури воно має знову знайти свій образ — в усій своїй величі й нікчемній малості, зі своїми церквами й кладовищами, гуркотом верфей і запахом та глухим рокотом Балтійського моря, з давно змовклою мовою, цим теплим, мов корівник, буркотінням, з гріхами, що чекають на сповідь, і давніми, але не забутими злочинами, яких не відпустить жодна сповідь.

Такі втрати стали парником для творчої наснаги й невгасимої одержимости і в інших письменників. У кожному разі багато років тому ми із Сальманом Ружді в розмові дійшли спільної думки, що для нього його втрачений Бомбей, як і для мене мій втрачений Данциг, став джерелом і смітником, початком координат і центром усесвіту. Таке зухвальство, така химерність — неодмінна риса літератури. Ця риса була й лишається передумовою творчости, здатної мобілізувати всі можливості. За допомогою філігранного ремесла тонкої психологізації чи за допомогою реалізму, що його хибно тлумачать як достеменну, але нікудишню копію дійсности, з такими масами матеріалу не впоратися. Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням.

Як і Нобелівська премія, що, коли розглядати її без усіх оцих святкових урочистостей, стоїть ногами на винаході динаміту, винаході, котрий, як і багато інших творінь людського розуму — хай це буде розщеплення атома чи також увінчана Нобелівською премією генна теорія, — приніс світові добро й страждання, так і література, зі свого боку, пов'язана з вибуховою силою, хоч викликані нею вибухи не відразу, а, сказати б, під лупою часу обертаються подіями й змінюють світ. Скільки часу потрібно було європейському просвітництву — від Монтеня через Вольтера, Дідро, Канта, Лесінґа й Ліхтенберґа, — щоб донести світильника розуму до найпохмурішого куточка схоластичної пітьми! Дуже часто той пломінчик гасили. Цензура стримувала ясне світло розуму. Та коли воно, зрештою, спалахнуло на повну силу, то саме прохололий, обмежений технічними можливостями, покликаний лише до економічного й соціального поступу розум виставив себе просвітництвом і прищепив своїм від самого початку непримиренним дітям, капіталізму й соціалізму, резонерський жаргон і кожному — свій шлях до поступу будь-якою ціною.