Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 480

Досить часто на догоду тим чи тим інтересам лунала вимога підвести нарешті риску, віддати ганебне минуле історії й повернутися до нормального життя, однак література завжди повставала проти цієї такої зрозумілої і воднораз такої безглуздої вимоги. І не безпідставно! Бо щоразу, коли в Німеччині оголошували «нульову» годину, зчиняли галас про завершення повоєнного періоду — востаннє десять років тому, коли впала Берлінська стіна й постало питання про об'єднання Німеччини, — минуле знов наздоганяло нас.

У той час, у лютому 1990 року, я виступав у Франкфурті-на-Майні перед студентами з лекцією під назвою «Літературна творчість після Освенцима». Я підбивав підсумки, складав звіт, переходив від книжки до книжки й дійшов так до «Щоденника слимака», виданого 1972 року. Там рейки минулого й сучасного бігли паралельно, іноді перетиналися, а часом і зіштовхувались. У тій книжці дано відповідь на запитання моїх синів про мою професію: «Письменник, хлопці, — це така людина, що пише супроти минущости часу». Я сказав тоді студентам: «Таке ставлення до літературної творчости передбачає, що автор не підіймається над землею, не переходить у позачасся, а бачить себе сучасником, ба більше — підставляє себе під усі переміни минущого часу, втручається в них і стає на чийсь бік. Про те, чим загрожує таке втручання й ставання на чийсь бік, знають усі: відстань, яку має тримати письменник, може зійти нанівець, його мова починає перебиватися з хліба на воду, обмеженість сучасних йому обставин може обмежити і його самого та силу його уяви, звиклої до вільного розвою, і зрештою він наражається на небезпеку задихнутися».