Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 461

Важко дихаючи, ми дочекалися, поки ці нічні події проминули, поки небо зімкнулося, сховавши те світло, яке тільки й могло подвигнути на останню атаку давно занепалу кінноту. Я підвівся перший і, анітрохи не применшуючи ролі місячного сяйва, привітав пана Мацерата з його великим успіхом. Але той лише стомлено й пригнічено відмахнувся:

— Який там успіх, любий Ґотфріде! У своєму житті я домагався надто багато успіхів. Хотілося б хоч один раз обійтися без них. Але це — дуже важко, потрібні неймовірні зусилля.

Його слова мені не сподобалися, бо сам я належу до людей старанних, а проте успіху не маю. Пан Мацерат видався мені невдячним, і я заходився його вичитувати.

— Ти пихатий чванько, Оскаре! — зважився почати я, бо на ту пору ми вже перейшли на «ти». — Усі газети тільки те й роблять, що пишуть про тебе. Ти зробив собі ім'я. Про гроші вже не хочу й казати. Але, гадаєш, мені, кого не згадує жодна газета, легко триматися при тобі, увінчаному лаврами? Як би і я хотів бодай один раз здійснити вчинок, але такий, щоб був неповторний, такий, як оце щойно здійснив ти, і щоб я здійснив його сам-самісінький, і щоб потрапив до газети, і щоб там великими літерами стояло: «Це зробив Ґотфрід фон Вітляр!»