Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 462

Сміх пана Мацерата мене прикро вразив. Він лежав горілиць, утиснувши свого горба в м'яку землю, рвав обома руками траву, підкидав жмути вгору й сміявся, наче був не людина, а Бог, для якого нема нічого неможливого.

— Друже мій, та немає нічого простішого! Ось бачиш — моя тека. Вона чудом не попала під копита польської кінноти. Дарую цю шкіряну штукенцію тобі. У ній — отой слоїк із мізинним пальцем. Бери все це, біжи до Ґересгайма, там і досі стоїть освітлений вагон, сідай до нього й вирушай у бік Фюрстенвальда, просто в поліцію. Зробиш там заяву — і вже завтра читатимеш своє ім'я в усіх газетах.

Спершу я не хотів приставати на його пропозицію, я сказав, що без того пальця в слоїку він просто не зможе жити. Але пан Мацерат заспокоїв мене й заявив, що загалом уся ця історія з пальцем йому вже добряче набридла, до того ж він має кілька гіпсових зліпків, а крім того, на його замовлення виготовили ще й виливка із щирого золота, отож нехай уже я, мовляв, беру нарешті теку, повертаюся до трамвая, їду в поліцію й роблю свою заяву.

Так я й побіг і ще довго чув позад себе сміх пана Мацерата. Бо він лишився лежати в садку, він хотів, поки я, теленькаючи, повертатимуся трамваєм до міста, навтішатися чарами ночі, він хотів рвати траву й сміятися. А заява — я зробив її аж уранці другого дня — завдяки доброті пана Мацерата справді спричинила до того, що моє ім'я багато разів з'являлося на шпальтах газет...»

А я, Оскар, добра душа пан Мацерат, лежав, сміючись, у понічному чорній траві за Ґересгаймом, перекидався з боку на бік під поодинокими смертельно-поважними зорями, глибше вмощував свого горба в тепле царство землі й казав собі: «Спи, Оскаре, поспи ще годинку, поки не прокинулася поліція. Бо так вільготно ти під місяцем уже не лежатимеш».

А коли прокинувся, то, перше ніж помітити, що надворі вже білий день, відчув, як хтось чи щось рівномірно лиже мене теплим, вологим і шерехатим язиком.

Невже ж це поліція, яку підняв на ноги Вітляр, уже дісталася сюди й оце облизує тебе, намагаючись розбудити? І все ж таки я не відразу розплющив очі, а дав комусь чи чомусь іще трохи рівномірно полизати мене теплим, вологим і шерехатим язиком; я діставав насолоду від цього облизування, і мені було байдуже, хто це — поліція, як припускав Оскар, чи корова. Аж перегодя я розплющив свої сині очі.

Вона була вся в чорних і білих плямах, лежала поруч, дихала й облизувала мене, поки я розплющив очі. Вже розвиднилося, було хмарно з проясненнями, і я сказав собі: «Оскаре, не дляйся біля цієї корови, нехай хоч яким небесним поглядом вона на тебе дивиться, хоч як старанно заспокоює тебе і вкорочує тобі пам'ять своїм шерехатим язиком. Надворі вже день, гудуть мухи, пора готуватися до втечі. Вітляр на тебе донесе, виходить, тобі треба втікати. А щоб свідчення були серйозні, потрібна ще серйозна спроба втекти. Корова нехай мукає, а ти втікай. Вони однаково тебе впіймають, як не тут, то десь інде, але це вже не твій клопіт».