Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 459

Я вже був знову рушив, коли це раптом почув іззаду, з глибини вагона, спершу жалісне скиглення, потім такі звуки, неначе хтось дає комусь ляпаси. Та зрештою — і це мене заспокоїло — пролунав рішучий голос пана Мацерата, який приструнчував наших пасажирів і закликав тих двох не бити скаліченого, напівсліпого чоловіка, який, згубивши окуляри, й так, мовляв, страждає.

— А ви не лізьте не в своє діло! — гаркнув один із зелених капелюхів. — Ми ще сьогодні покажемо йому, де раки зимують. Скільки ж можна терпіти!

Поки я повільно їхав до Ґересгайма, мій товариш, пан Мацерат, поцікавився, який же такий злочин скоїв той бідолашний напівсліпий чоловік. І розмова враз набула досить дивного характеру: по кількох фразах ми опинилися в гущі війни, правильніше сказати, повернулися до першого вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Початок війни, напівсліпого обізвали добровольцем, який протиправно захищав якусь будівлю Польської пошти. Дивно, але й пан Мацерат, який мав тоді років п'ятнадцять, не більше, виявився в курсі подій, навіть упізнав того підсліпуватого чоловіка, сказав, що то — Віктор Велюн, бідолашний, короткозорий поштар, який розносив грошові перекази, під час бойових дій згубив окуляри, втік без окулярів, уник катів, але ті про нього не забули, ганялися за ним до кінця війни, й у повоєнні роки також, і показали навіть папір, виписаний тридцять дев'ятим роком: наказ про розстріл. «Нарешті ми його згарбали!» — кричав один із зелених капелюхів, а другий заявив, нібито страшенно радий, що ця історія нарешті завершилась. Увесь свій вільний час, навіть відпустки йому, мовляв, доводилося марнувати на те, щоб нарешті виконати наказ про розстріл від тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року; кінець кінцем, він, мовляв, має й іншу роботу, він комівояжер, а його товариш — біженець зі Сходу, і в нього теж клопоту не бракує, він мусить знов починати все спочатку, на Сході він утратив чудову кравецьку майстерню, але тепер уже всьому край, годі, сьогодні вночі наказ буде виконано, і тоді з минулим вони покінчать раз і назавжди... І як добре, що пощастило ще встигнути на останній трамвай!

Отак я супроти власної волі став вагоноводом, що віз до Ґересгайма одного приреченого на смерть і двох катів з наказом про розстріл. На безлюдному, трохи похилому базарному майдані в передмісті я звернув праворуч, маючи намір доїхати до кінцевої зупинки біля скляного заводу, висадити там зелених капелюхів та підсліпуватого Віктора Велюна й вирушити зі своїм товаришем додому. За три зупинки до кінцевої пан Мацерат підійшов ближче до мене й приблизно туди, де справжні вагоноводи ставлять бляшанки з бутербродами, поставив свою теку, що в ній, як я знав, був слоїк із пальцем.

— Ми маємо його врятувати! Це Віктор, бідолашний Віктор! — Пан Мацерат був вочевидь дуже схвильований. — Він і досі не знайшов собі годящих окулярів. Він страшенно короткозорий, вони його розстрілюватимуть, а він дивитиметься зовсім в інший бік.