Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 4

Протягом свого нині вже досить тривалого життя (народився він 1927 року) наш автор написав чимало книг. Це й вірші, і п'єси, і просторі або куці оповідання, і повісті, і грубі романи — такі як, до прикладу, «Собачі роки» (1963). Разом із «Бляшаним барабаном» і повістю «Кіт і мишка» (1961) цей роман є частиною так званої «данцизької трилогії». В ньому у характерній для Ґраса сатирико-іронічній манері розповідається про знаменитого собаку на ймення Принц, улюбленця самого фюрера.

Варто також згадати роман «Під місцевим наркозом» (1969), який відтворює конфлікти між батьками й дітьми, вчителями й учнями; роман «Із щоденника слимака» (1972), де йдеться про своєрідне ґрасівське тлумачення поняття «прогрес»; і, нарешті, повість «Зустріч у Тельгті» (1979): на поверхні там подається вигадана автором зустріч німецьких барокових поетів, а в підтексті простежуються зв'язки між цими давніми поетами і сучасною «Групою 47», активним адептом якого був молодий Ґрас. Одначе жодна із згаданих мною книг не зрівняється з «Бляшаним барабаном». Багато критиків навіть упевнені в тому, що Ґрас так уже й не зміг піднятися до рівня свого епічного первістка. А один із них, Марсель Райх-Раницький, навіть вважає без чогось дев'ятсотсторінковий його роман «Широке поле» (1995) нестерпно нудним. На думку Райх-Раницького, Ґрас виписався, хоча все ще залишається «найбільшим, найвідомішим, найславетнішим серед нині живих німецьких письменників». На мій погляд, «недотягування» інших речей Ґраса до «Бляшаного барабана» пояснюється не в останню чергу тим, що в більшості з них, як і раніше, переважно торують суспільні закономірності, закони логіки й психології, навіть закони ймовірности тощо. Що ж до «Бляшаного барабана», то там саме дійство, як і авторське його тлумачення, зумовлене, я б сказав, екзистенціальною природою світобудови — примхливою і явно (принаймні з погляду «шкільної» соціології) беззаконною.

Підтвердження цього легко можна помітити в уже побіжно згаданій мною Нобелівській промові автора: адже за проминулі сорок років він мав досить часу, щоб пізнати як численні, знову виявлені хитросплетіння сущого, так і ті осяяння, що продовжують іти від власного, давним-давно створеного тексту. «... Найбільшою їхньою (письменників. — Д. 3.) провиною, — іронізує Ґрас, — було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбіччі історичного процесу опиняються переможені... Той, хто надає їм слово, ставить під питанням саму перемогу». Або ще такий його вислів: «Письменник... це людина, що пише супроти минущости часу».

Особливо наочно ґрасівський постмодернізм прозирає крізь оцінки історичних перспектив: «Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням». І ще: «Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти Просвітництва».