Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 2

Взявши все викладене до уваги, мимоволі починаєш відчувати бажання зробити наступний крок — тобто поміркувати, а чи не йдеться тут про якийсь феномен, про той, очевидно, зумовлений, коли в певний момент XX сторіччя літературі та мистецтву настає час робити раптовий, запаморочливий поворот? На кшталт тих, котрі на флоті називаються «оверштагами».

Одначе «раптовість», навіть «запаморочливість» у даному разі навряд чи варто ототожнювати з одномоментністю. В тому то й річ, що жодної «одномоментности» (принаймні на поверхні) тут не спостерігалось. А втім, можливо, ще істотніше, що була відсутня навіть не так раптовість повороту, як усвідомлення його мотивів та причин.

Цьому сприяла низка обставин. Насамперед, чи не все XX сторіччя, — а мабуть, і остання третина ХІХ-го — є (якщо, звичайно, не просто «бачився») безперервно тяглим модерністським поворотом. Чи навіть переворот о м. І стосувався він, насамперед, форми, у кожному випадку, нею в першу чергу маркувався. Шкіл і школок розплодилося сила-силенна, і всі вони об'єднувалися поняттями «авангардизм» або «модернізм» (друге означало нібито «поступальний», або, якщо хочете, трохи «спокійніший» різновид першого).

За такої ситуації і справді було вельми непросто розпізнати настання епохального перевороту, який іноді не без роздратованого, а то й глузливого опору згодилися назвати «постмодернізмом». Хоча «постмодернізм» цей і виявив себе перш за все через форму («фігури» у Канетті — лише одна з багатьох можливих його еманацій), формалістичним він, по суті, не був. У кожному разі, був не більш формалістичним, аніж його синтез — модернізм. Просто постмодернізмові властиве інше ставлення до світу, до буття, навіть до себе самого: адже він ні до чого не ставиться наповажне, бо ні в що вже з повагом не вірить... А не вірить тому, що все, здавна відоме як «розумне, добре, вічне», розвалюється просто на очах. Хоча «не-розумне» і «не-добре» (не кажучи вже про не-вічне) також розвалюється.

Але ж у другій третині багатостраждального XX сторіччя капіталістичний Захід і соціалістичний Схід, запекло між собою ворогуючи, зійшлися у двобої, ніби два динозаври, і, здавалося, заклякли в нескінченних смертельних обіймах... А потому ні сіло, ні впало один із «динозаврів — радянський — рухнув... І тоді західний його партнер, природно втративши опертя, вельми і вельми захитався. Відтак трагедія вже мало не неминучого атомного апокаліпсису раптом стала найбезглуздішим фарсом... Слава Богу, світ уцілів лише коштом такої собі принизливої комедії, яка показала в однаково смішному і безглуздому вигляді обидва ворожі табори.

Проте пора вже, як полюбляють казати французи, «повернутися до наших баранів» і констатувати, що запізнілі Нобелівські премії Канетті та Ґраса, по суті, не що інше, як наочні ілюстрації до історії становлення новітнього постмодернізму.