Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 3

Я саме тому кажу «новітнього», що «постмодерністами» були, на моє глибоке переконання, і вже згаданий Сервантес, і Франсуа Рабле, і Джонатан Свіфт, і Лоренс Стерн, та й багато інших митців більш близького і навіть від нас віддаленого минулого.

Пам'ятаєте, Канетті прямо вказав на власний генетичний зв'язок із Сервантесом? І те саме зробив у своїй Нобелівській промові Ґрас: «Я вийшов, — сказав він... — із мавритансько-іспанської школи шахрайського... роману. У цій школі боротьба з вітряками лишилася моделлю, що пережила цілі сторіччя». А трохи нижче творець «Бляшаного барабана» ще й зізнався в любові до творця «Гарґантюа і Пантаґрюеля»: «...Рабле, — каже Ґрас, — усе своє діяльне життя втікав від світської поліції та святої інквізиції, позаяк його неприродні завбільшки Гарґантюа і Пантаґрюель поставили з ніг на голову світ, побудований на схоластичному вченні». У цей-таки генетичний ряд він поставив і Джонатана Свіфта з його знущальницьки — «постмодерністською» ідеєю зменшити голод в Ірландії, подаючи на стіл для керівників держав «вишукано приготовлених вуличних дітлахів...».

Іншими словами, як і Канетті, явно вважає себе причетним до «постмодерністської традиції. Адже модернізм і постмодернізм, — певна річ, якщо тлумачити їх у широкому розумінні, — поперемінно змінювали один одного мало не протягом тривання людської культури: скажімо, автор «Апокаліпсису» був до певної міри «модерністом», а ось автор «Книги Еклезіаста, або Проповідника», який жив, як відомо, набагато-набагато раніше, є, відповідно, «постмодерністом».

Творцеві «Бляшаного барабана» щодо популярности поталанило більше, аніж творцеві «Засліплення». Проте, гадаю, лише тому, що він був молодшим, а отже, і з'явився перед читацьким загалом у зовсім інший, сказати б, у більш сприятливий час. Тож і фахівці, і просто читацький загал одразу помітили навіть ранні абсурдистські п'єси Ґраса, хоча з погляду мистецьких чеснот ті нічим особливим не вирізнялися. І все ж вони прозвучали як дуже виразний, напрочуд сучасний виклик панівній соціальній системі і панівній літературній традиції. Прозвучали, бо саме час настав...

Годиться навіть сказати, що молодий Ґрас здобув собі тими п'єсами розголос саме тому, що епатував загал, кидав йому зухвалий виклик.

Таким самим — але вже мало не геніальним?! — викликом виявився і «Бляшаний барабан». Літературні «профі» та «непрофесійні» читачі саме так цю книгу і сприйняли. Хоча тут-таки, ані хвилини не вагаючись (цілковито поділяючи панівні на той час уявлення), «канонізували» її в русло і д е о л о г і ї, тобто суто соціальної критики: тривалий час здавалося, нібито цей роман у першу чергу (якщо взагалі не цілковито) антинацистський, а то й зовсім «антинімецький», і вже само собою зрозуміло «антиімперіалістичний». Інакше кажучи, поза будь-якими сумнівами, цілковито «л і в и й».

Треба визнати, що в роки, коли «Бляшаний барабан» ліг на книжкові полиці, такі уявлення ще в жодному разі не здавалися дивними, а тим паче недоречними. Адже сталося це в розпал «холодної війни»: вирувала Карибська криза, тривали безконечні криваві арабо-ізраільські конфлікти, велася методична радянська облога Західного Берліна (міста, що в ньому, до речі, Ґрас і оселився). Після того, як побачив світ «Бляшаний барабан», до спорудження Берлінської стіни залишалося лише три роки...