Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 297

Пісня Зорайї

Бідолашний птах, що втратив дорогу в мороці, Рука, безсило піднята перед лицем смерті, Таке — життя! Життя, пристрастю його дихає моя пісня! Пісня солов’я, що звучить невимовною ніжністю, Дух, перед яким відкриті небесні ворота, Така любов! Любов, яка помре, якщо її крила перебиті! Грізні кроки легіонів, коли звуки труб скликають їх, Гнів бога бурі, коли блискавки борознять похмуре небо, Така влада! Влада, яка, врешті-решт, перетворюється на прах! Життя коротке! Воно швидко лине і покине нас! Гірка помилка, сон, від якого ми не можемо прокинутися, Поки тихо підкрадеться смерть і наздожене нас вранці або вночі! Приспів: О, світ такий прекрасний на зорі, на зорі, на зорі!.. Але червоне сонце потопає в крові… потопає в крові!

— Швидше, Куртісе! — прошепотів я, коли Зорайя почала другий куплет.

— Нілепто, — вимовив сер Генрі (мої нерви були такі напружені, що я чув кожне слово), — я маю говорити з вами сьогодні вночі. Не відмовте мені, прощу вас!

— Як я можу говорити з тобою? — відповіла вона, дивлячись на нього. — Королеви не вільні, як звичайні люди! Я оточена, за мною спостерігають!

— Вислухайте мене, Нілепто! Опівночі я буду у великій залі, біля статуї Радемеса, у мене є перепустка! Макумазан і зулус вартуватимуть. О, прийди, моя королево, не відмов мені!

— Не знаю, — пробурмотіла вона, — завтра… Музика закінчилася, і Зорайя повернула голову.

— Я прийду! — швидко сказала Нілепта. — Заради порятунку життя твого, гляди, не обдури мене!

Розділ XVI

БІЛЯ СТАТУЇ РАДЕМЕСА

Була ніч. Глибока тиша панувала над містом. Потай, неначе зловмисники, сер Генрі, Умслопогас і я пробиралися до входу в тронну залу. Вартовий загородив нам дорогу. Я показав йому перепустку. Воїн опустив списа і пропустив нас.

Оскільки ми вважалися начальниками королівських охоронців, то мали вільне право входу й виходу. Щасливо досягли ми зали., У ній було порожньо і тихо, і звук наших кроків розбудив відлуння поснулих стін. Немов примари померлих, скрадалися ми величезною залою. Мене пригнічувала ця мертвотна тиша. Через високі отвори в стіні світило проміння повного місяця і лягало химерними візерунками на чорний мармур підлоги. Сріблястий промінь упав на статую сплячого Радемеса і на схиленого над ним ангела, освітив прекрасні риси його мармурового обличчя. Ми зупинилися біля статуї і чекали. Сер Генрі і я стояли разом, Умслопогас — за кілька кроків від нас, у темряві, і я міг розрізнити тільки контури його постаті, що спиралася на сокиру.