Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 266

— Я бачу, хлопці, ви добираєтеся до м’яса, і нам треба забиратися звідси! — тихо сказав Гуд. Ми не стали зволікали, відв’язали і зіштовхнули човна, навколо якого сотнями метушилися жахливі тварини, і попрямували До середини річки, залишивши позад недоїдений обід і масу чудовисьок, що вищали і казилися, відчуваючи себе повними господарями жахливого берега.

— Це й є тутешні дияволи! — сказав Умслопогас з таким виглядом, неначе розв’язав нарешті задачу, і я був готовий погодитися.

Зауваження Умслопогаса були схожі на удари його сокири — завжди влучні.

— Що тепер робити? — запитав сер Генрі.

— Гадаю, плисти! — відповів я, і ми продовжили подорож.

Увесь день і вечір ми пливли в темряві, ледве розрізняючи, коли кінчався день і починалася ніч, поки Гуд не вказав нам на зірку, що з’явилася праворуч від нас, за якою ми спостерігали з великим інтересом. Раптом зірка зникла, знову запанував морок, і знайомий гуркітливий звук води донісся до нас.

— Знову під землею! — сказав я і, зітхнувши, запалив ліхтар.

Так, не було сумніву, над нами знову здіймалося склепіння тунелю. Знову почалася і потягнулася довга ніч, сповнена небезпек і жаху. Описувати всі наші страхи не варто. Скажу тільки, що близько опівночі ми наштовхнулися на мілину, сяк-так обійшли її і попливли далі.

Так ішлося до третьої години ночі. Сер Генрі, Гуд і Альфонс спали, Умслопогас сидів на веслах, я правив стерном, аж раптом помітив, що стіни тунелю ніби розсунулися. Потім я почув вигуки Умслопогаса і звук гілок дерева, що ламаються, неначе човен протискувався крізь кущі та чагарники. Наступного моменту свіже, цілюще повітря війнуло мені в обличчя, і я відчув, що ми вибралися з тунелю і пливли звичайною водою. Я зрозумів це, але не бачив нічого, бо темрява була непроникна, як інколи буває перед світанком. Я був щасливий, що ми залишили за собою жахливу річку. Я сидів, вдихав свіже нічне повітря і терпляче чекав світанку.

Розділ XI

ПОХМУРЕ МІСТО