Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 264

Несподівано річка повернула ліворуч, і сер Генрі, задихаючись, хрипким голосом покликав мене і вказав на жахливе видовище. На півмилі попереду нас підіймався з поверхні води величезний стовп білого полум’я, на п’ятдесят футів угору, і падав назад звивистими каскадами вогню. Жахливе виверження газу було схоже на велику вогняну квітку, котра виросла на поверхні води/Над нею і довкола неї панував морок. Хто може описати весь цей жах і красу? Хоча ми були за п’ятсот ярдів від нього, але в печері було світло, як удень, і ми могли бачити склепіння, що підносилося на сорок футів над нашими головами.

Скеля була абсолютно чорна, і я міг розрізнити довгі блискучі жилки руди на її стінах. Але який це був метал, я не знаю!

Ми мчали прямо до вогняного стовпа, схожого на горнило печі. — Тримай човна праворуч, Квотермейне, праворуч! — закричав сер Генрі. За хвилину він упав непритомним. Альфонс давно лежав без тями. Гуд був близький до цього. Залишилися тільки ми удвох із Умслопогасом. Ми перебували тепер за п’ятдесят ярдів від вогню. Я помітив, що голова Умслопогаса схилилася на руки. Я залишився сам, не міг дихати і просто задихався. Дерево човна почало горіти. Я бачив, як тліло пір’я одного з убитих лебедів, і розумів, що наблизившись іще на три-чотири ярди до вогню, загинемо.

Я схопив весло, щоб спрямовувати човен якомога далі від вогню, і впустив його. Мої очі були готові луснути, і крізь опущені повіки я відчував страшну спеку. Ми опинилися якраз напроти вогню, вода люто кипіла навколо. Ще п’ять секунд… Ми проминули вогонь… Я знепритомнів. Перше, що я відчув, отямившись, — це повітря, що освіжило моє обличчя. Мої очі ледь розплющилися. Я озирнувся. Вдалині, вгорі, виднілося світло, довкола нас панував морок. Я пригадав усе. Човен плив річкою, і на дні човна я побачив голі фігури моїх супутників. “Чи живі вони?” — подумав я. Невже я залишився один у цьому жахливому місці? Я опустив руку у воду і знову з криком відсмикував її. Шкіра моя була обпалена, а вода досить холодна, і дотик її до обпаленого місця завдавав нестерпного болю. Я пригадав про інших і бризнув на них водою. На превелику мою радість, усі вони опритомніли. Спочатку Умслопогас, потім інші. Вони напилися води, поглинаючи її у великій кількості, як справжні губки. Було прохолодно, і ми по-. спіхом одягнулися. Гуд указав нам на край човна. Від спеки дерево вкрилося пухирями і місцями пожолобилося. Якби човен був зроблений, як звичайні європейські човни, він неодмінно б розсохся і пішов би на дно, але, на щастя, його зробили з якогось тубільного дерева і тому він залишився неушкодженим. Звідки взялося це полум’я, ми так і не дізналися. Мабуть, це вулканічні гази вирвалися з надр землі. Одягнувшись і поговоривши трохи, ми роззирнулися. Ми пливли, як і раніше, в темряві і вирішили пристати до берега річки, яким слугував уламок скелі, безперервно омиваний водою. Тут, на майданчику в сім або вісім ярдів, ми вирішили відпочити трохи і випростати ноги. Це було страшне місце, але все-таки давало змогу відпочити від усіх жахів річки та оглянути й полагодити човна. Ми вибрали краще місце, насилу пристали до берега і видерлися на круглі, негостинні голяки.