Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 262

Пригадавши, що у нас є з собою маленький ліхтар і олія, я розшукав його, обережно запалив і, коли гніт розгорівся, озирнувся довкруги. Перше, що мені впало в очі, — це бліде, спотворене обличчя Альфонса, який, вважаючи, що це кінець і він бачить надприродне явище, жахливо заволав, за що й одержав штурхана веслом для заспокоєння.

Гуд лежав на спині, зі скельцем в оці і дивився в темряву, сер Генрі, голова якого покоїлася впоперек човна, рукою намагався визначити швидкість течії. Коли світло ліхтаря впало на старого Умслопогаса, я був готовий розсміятися.

Як відомо, ми взяли з собою частину смаженої косулі. Сталося так, що коли ми кинулися всі на дно човна, голова Умслопогаса опинилася близько до печені, і як тільки він отямився від потрясіння, то відчув, що голодний. Він відрізав своєю сокирою шматок м’яса і тепер знищував його з виглядом щонайповнішого задоволення. Потім він пояснив мені, що, готуючись до “далекої подорожі”, вважав за краще вирушили туди ситим.

Як тільки інші побачили, що я запалив ліхтар, підбадьорилися і відштовхнули Альфонса в дальній кінець човна, погрожуючи на той випадок, якщо він не замовкне, заспокоїти його, кинувши у воду слідом за потонулим ваквафі чекати зустрічі з Анетою в іншому світі. Потім ми обговорювали своє становище. Перш за все, за пропозицією Гуда, ми прив’язали обидва весла для того, щоб вони могли оберегти нас від зіткнення зі скелею або від раптового пониження склепіння. Ми зрозуміли, що перебуваємо в підземній річці, котра витікала з озера. Такі річки існують у багатьох частинах світу, та мандрівникам не довелося дослідити їх. Річка була досить широка, ми бачили це, оскільки світло ліхтаря сягало бічних стінок тунелю. Коли течія випадково відносила нас убік, ми могли розрізнити стіни й арки на висоті 25 футів над нашими головами. На щастя для нас, течія була сильніша на середині річки.

Перше, що ми зробили, це домовилися, щоб хтось із нас із ліхтарем і жердиною в руці був біля весел, готовий попередити нас про будь-яку небезпеку. Умслопогас, який чудово підобідав, відразу ж став на варті. Це було все, що ми могли зробити для власного порятунку. Потім іще хтось зайняв місце на кормі, з веслом у руці, щоб стримувати човен і не давати йому вдаритися об боки печери. Влаштувавши це, ми поїли трохи смаженого м’яса (ми не знали, чи довго залишимося в темряві!) і відчули себе ліпше. Я заявив, що становище наше надто серйозне, але не безнадійне, навіть якщо тубільці, які запевняли, що річка впадає прямо в надра землі, і мали рацію. Очевидно, річка кудись тече, можливо, на той бік гір, і ми маємо триматися, поки приїдемо “туди”, але куди — невідомо! Гуд зловісно заперечив мені, що ми можемо стати жертвами різних несподіваних жахів або річка впаде, зрештою, кудись у прірву — тоді наша доля буде вельми жалюгідною.

— Гаразд, сподіваймося на краще і готуймося до найгіршого! — сказав сер Генрі, завжди веселий і дотепний — ознака безперечної етнічної сили у важкі хвилини. — Ми пережили разом стільки небезпек, що, мені здається, щасливо виплутаємося й тепер!