Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 260

Ми придбали великий, міцний човен, досить просторий, щоб умістити всіх нас із багажем.

Вождеві поселення, біля якого ми дістали човен, ми віддали на сплату за нього три порожні мідні патрони, якими він був безмежно захоплений. Потім ми вирішили об’їхати озеро, аби знайти зручне місце для табору. Не знаючи, чи повернемося в село, ми склали до човна все наше майно і чверть смаженої косулі — смакота! Коли ми пливли, тубільці встигли обігнати нас у своїх легких човниках і попередили мешканців інших сіл про наше наближення. Ми тихо веслували, аж раптом Гуд помітив незвичайно ясного голубого кольору воду і сказав, що тубільці говорили йому, — всі вони — затяті рибалки, оскільки риба складає їхню головну їжу, — про дивну глибину озера, яке має на дні глибокий отвір, куди зникає вода і звідки викидається іноді вогонь.

Я сказав йому, що він, напевно, чув легенду про діючі за давніх часів вулкани, які вже згасли. Ми справді бачили на берегах озера сліди дії вулкана після вулканічної смерті центрального кратера озера, що перетворилося тепер на дно. Наблизившись до віддаленого берега озера, ми побачили, що він був перпендикулярною скелястою стіною. Ми попливли паралельно до неї на відстані ста кроків у кінець озера, оскільки знали, що там є велике село. Повз нас пливло багато обрубків, суччя, гілок та іншого непотребу; Гуд вважав, що їх несло течією. Поки ми розмірковували про це, сер Генрі звернув нашу увагу на великих білих лебедів, що літали над озером, і дуже хотів дістати одного з них. Я розпитував про птахів у тубільців і знав, що в певний період року вони прилітають рано-вранці сюди з гір, і тоді їх легко спіймати, оскільки вони дуже виснажені. Я питав у тубільців, з якої країни прилітають лебеді, але вони знизували плечима і відповідали, що на вершині великої чорної скелі лежить негостинна країна, а над нею снігові гори, де багато звірів, де ніхто не може жити, а за горами на сотні миль тягнеться густий терновий ліс, неприступний не тільки для людей, а й для слонів. На моє запитання про білих людей, що живуть по той бік гір і лісу, вони засміялися. Але пізніше одна стара бабуся прийшла до мене і сказала, що в дитинстві вона чула від свого діда розповідь про те, як його предок у юності пройшов і гори, і пустелю, проник у ліс і бачив білих людей, які живуть у кам’яних краалях. Ці відомості були дуже непевними, та коли я почув розповідь старої, я переконався, що всі ці чутки мають частку правди, і що необхідно розкрити цю таємницю. Мені не спадало на думку, яким чарівним шляхом здійсниться моє палке бажання!

Ми під’їхали до лебедів, що мирно погойдувалися на воді; сер Генрі, почекавши хвилину, вистрілив і вбив двох. Інші піднялися, сильно розбризкуючи воду. Знову пролунав постріл. Один птах упав з простреленим крилом, і я бачив, що в іншого поранена нога, проте він над силу поплив далі. Решта лебедів піднялися і, описавши коло, вишикувалися трикутником і полетіли кудись на північний схід. Ми підняли у човен двох красивих мертвих птахів, з яких кожен важив близько тридцяти фунтів, і заходилися ловити пораненого лебедя, що нерухомо плив ясною водою. Оскільки обрубане гілля і суччя заважали руху човна, то я велів нашому ваквафі, який добре плавав, стрибнути у воду і спіймати лебедя, — я знав, що в озері немає крокодилів, отже, небезпеки не передбачалося ніякої. Ваквафі послухався і спіймав лебедя за крило, причому поступово наблизився до скелі, об яку з силою билася вода. Раптом він почав кричати, що його кудись відносить. Справді, ми побачили, що він пливе щосили, пориваючись до нас, але течія несе його до скелі. Відчайдушно змахнувши веслами, ми рвонули до нього, але що більше ми старалися, то дужче тягло його до скелі. Раптом я помітив, що перед нами, майже на вісімнадцять дюймів над поверхнею озера, підносилося щось схоже на арку тунелю. Очевидно, на кілька футів скеля була затоплена водою. До цієї-то арки мчав зі страхітливою швидкістю наш бідолашний слуга. Він хоробро боровся з течією, і я сподівався врятувати його, аж раптом помітив відчай на його обличчі. На наших очах його втягнуло вглиб, і він зник з очей. Тієї самої хвилини я відчув, що якась сильна рука схопила наш човен і з силою жбурнула його до скелі.