Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 258

Якщо ви зробите це, ви будете милою, богобоязною жінкою, осяєте щастям сумну долю багатьох людей, і ваше власне життя буде повніше, ніж життя інших жінок. Я даю вам добру пораду за старомодним звичаєм. А зараз скажу вам щось приємне для вас. Ви бачите цей клаптик паперу, який ми називаємо чеком? Його треба віддати вашому батькові разом із цією запискою. Коли-небудь ви вийдете заміж, моя дорога Флосі, вам куплять весільний подарунок, який ви носитимете як пам’ять про мисливця Квотермейна, а після вас ваша дочка, якщо вона буде у вас!

Маленька Флосі довго кричала і плакала і дала мені на спомин локон свого золотистого волосся, який зберігається у мене досі. Я подарував їй чек на тисячу фунтів і в записці уповноважив її батька покласти капітал під відсотки до урядової установи, щоб після досягнення певного віку або заміжжя Флосі купити їй найліпше діамантове кольє. Я вибрав діаманти, оскільки цінність їхня не падає, й у складні часи подальшого життя моя улюбленка може завжди обернути їх на гроші.

Нарешті після довгих прощань, рукостискань, побажань ми вирушили, попрощавшись з усіма мешканцями місії. Альфонс гірко плакав, залишаючи своїх господарів, у нього було м’яке серце. Я не особливо засмучувався, коли ми пішли, оскільки ненавиджу всі ці розставання. Найтяжче було спостерігати засмученого Умслопогаса, коли він прощався з Флосі, до якої вельми прив’язався. Він говорив, що вона така само мила, як зірка на нічному небі, і ніколи не втомлювався вітати себе з тим, що вбив лігоніні, який зазіхнув на життя дитини. Востаннє поглянули ми на красиву будівлю місії — справжню оазу в пустелі і попрощалися з європейською цивілізацією. Але я часто думаю про Мекензі, про те, як дісталися вони до Англії, і якщо живі й здорові, то, можливо, прочитають ці рядки. Люба маленька Флосі! Як поживає вона в країні, де немає чорних людей, щоб беззаперечно виконувати її накази, де немає сніжної вершини величної гори Кеніа, якою вона милувалася вранці! Прощай, моя дорога Флосі!

Покинувши місію, ми пішли вздовж підошви Кеніа, проминули гірське озеро Барінго, де одного з наших аскарі вжалила змія і він помер, незважаючи на всі наші зусилля врятувати його. Ми подолали відстань близько ста п’ятдесяти миль до іншої прекрасної, вкритої снігом гори Лекекизера, куди, на моє переконання, не ступала ніколи нога європейця. Тут ми провели два тижні, потім пішли незайманим і густим лісом округу Ельгумі. Я ніколи не бачив стільки слонів, як у цьому лісі.

Нелякані людиною, звірі буквально роїлися в цьому лісі, скоряючись тільки закону природи, яка регулювала приріст тварин. Годі й казати, що ми і не думали стріляти слонів, по-перше, через те, що в нас було мало зарядів, — запас нашої амуніції значно зменшився, оскільки віслюк, навантажений нею, перепливаючи вбрід річку, поплив разом із нею від нас, а по-друге, ми не могли нести з собою слонову кістку і не хотіли вбивати тварин заради задоволення. У цьому лісі слони, не знайомі з підступністю мисливців, підпускають людей до себе на двадцять ярдів, стоять, опустивши свої величезні вуха, немов гігантські цуценята, і роздивляються незвичайний для них феномен — людину. Коли дослідження здається їм незадовільним, слон, що стоїть попереду, починає сурмити тривогу. Але це трапляється рідко. Окрім слонів, у лісі водиться багато всякої звірини, є навіть леви! Мене дратує вигляд лева, після того, як одержав рану на нозі і залишився калікою на все життя. Ліс Ельгумі рясніє також мухами це-це, укус яких смертельний для тварин. Не знаю, чи через поганий корм, чи через особливо отруйні укуси це-це в цій місцевості, але наші бідолашні віслюки буквально падали і знемагали. На щастя, ці укуси подіяли тільки через два місяці, коли раптом, після дводенного холодного дощу всі тварини загинули; знявши шкуру з деяких з них, я знайшов на м’ясі смуги — характерну ознаку смерті від це-це, вказуючи на місце, куди комаха занурила свій хоботок. Вийшовши з лісу, ми рушили на північ, за вказівками містера Меккензі, і досягли великого озера Лага, в п’ятдесят миль завдовжки, про яке говорив нещасний, трагічно загиблий мандрівник. Тут ми близько місяця мандрували узгір’ями; місцевість ця взагалі схожа на Трансвааль. Увесь цей час ми підіймалися принаймні на сотню футів кожні десять миль. Справді, країна була гориста і мала багато снігових гір, серед яких розташовувалося озеро, за словами мандрівника, “яке не має дна”. Нарешті ми дісталися цього озера на вершині гори, очевидно, на місці згаслого кратера. Помітивши села на березі озера, ми спустилися вниз через сосновий ліс, що розрісся з усіх боків кратера, і були гостинно прийняті простим, мирним народом, який ніколи не бачив і не чув про білих людей. Вони зверталися до нас дуже шанобливо і ласкаво пригощали нас молоком і всім, що в них було. Це дивовижне озеро лежить, за свідченнями нашого анероїда, на висоті 11, 450 футів над рівнем моря; клімат країни досить холодний, схожий на клімат Англії. Перші три дні, втім, ми взагалі нічого не бачили через непроникний туман. Полив дощ, укуси отруйної мухи позначилися на решті наших уцілілих віслюків, і всі вони виздихати.