Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 251

Ті, хто врятувався від сокир, падали від руки аскарі або двох кафрів із місії.

Я і містер Мекензі стріляли в уцілілих дикунів.

Гуд і його люди опинилися тепер відгородженими від нас, і ми мали перестати стріляти в дикунів, щоб не вбити своїх (один із людей Гуда все-таки загинув). Збожеволівши від жаху, мазаї дружним зусиллям прорвалися через огорожу, і, виштовхнувши Куртіса, Умслопогаса та інших трьох перед собою, почали битися біля входу. Тут ми знову заходилися стріляти в них.

Наш бідний аскарі впав мертвим, зі списом у спині, за ним упали двоє людей, озброєних списами, й, умираючи, билися, як леви. Багато хто з нашого загону зазнав тієї ж долі. Я боявся, що битва програна, і наказав своїм людям кинути гвинтівки і взяти списи. Вони скорилися, і кров їхня вирувала. Люди місіонера приєдналися до них. Це дало добрі результати, але успіх битви все ще був сумнівний.

Наші люди билися прекрасно, боронилися, кричали, вбивали дикунів і падали самі.

У загальному хаосі виділявся різкий крик Гуда, його підбадьорливі вигуки. Регулярно, як машина, піднімалися й опускалися дві сокири, сіючи смерть. Але я помітив, що сер Генрі втомився від надмірної напруги, зблід від кількох ран, його дихання зробилося уривчастим, і жили на лобі налилися. Навіть Умслопогас, ця залізна людина, стомився. Він перестав довбати ворогів своєю Інкозі-каас і пустив у діло клинок. Я не втручався в бій, посилаючи кулі в мазаїв, коли це було потрібно. Я так чинив, бо витратив сорок дев’ять патронів цього ранку і не промахнувся жодного разу.

Усе-таки бій схилявся не на нашу користь. Нас залишилося не більше п’ятнадцяти або шістнадцяти, а дикунів було майже півсотні. Якби вони об’єдналися разом і дружно взялися за справу, перемога була б на їхньому боці. Але дикуни не зробили цього, а багато хто з них утік, покидавши зброю. Погіршило справу ще й те, що місіонер кинув свою гвинтівку, і якийсь дикун погнався за ним із мечем. Місіонер вихопив з-за пояса свого величезного ножа. Вони вступили у відчайдушну боротьбу. У вузькому місці біля стіни місіонер і дикун каталися по землі. Зайнятий своїми справами, думаючи про власний порятунок, я не знав, чим закінчилася ця боротьба.

Бій тривав. Становище ставало загрозливим. Тільки щасливий випадок урятував нас: Умслопогас, навмисне чи випадково, вибрався із купи розпашілих тіл і погнався за одним дикуном. Тоді інший дикун з усієї сили вдарив його великим списом поміж плечей. Спис ударився об сталеву сорочку і відскочив. З хвилину дикун стояв, як зачарований, — це дике плем’я не мало уявлення про кольчуги, потім побіг, дико волаючи:

— Це дияволи, дияволи! Вони зачаровані, зачаровані!

Я вистрілив йому навздогін, і Умслопогас добив свого, дикуна. Страшна паніка охопила всіх воїнів.

— Зачаровані, зачаровані! — кричали вони і розбігалися врізнобіч, кидаючи свої щити й списи.

Нічого й розповідати про кінець цього жахливого побоїща. У цій жахливий різанині нікому не було пощади. Стався ще прикрий інцидент. Я сподівався, що все скінчилося, аж раптом з-під купи вбитих виліз уцілілий воїн. Розкидавши трупи, він стрибнув, як антилопа, і вітром понісся до мене. Але Умслопогас подався за ним із властивою йому спритністю. Коли вони наблизилися до мене, я впізнав у дикунові вісника, який приходив до місії уночі. Умслопогас також упізнав його.