Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 249

Тієї самої хвилини, коли він обернувся, довга чорна змія ковзнула в найближчий чагарник, повз який мав пройти дикун. Вартовий повернувся, рушив повз кущі, не підозрюючи про небезпеку. Якби він глянув униз, він, можливо, уникнув би її. Умслопогас піднявся і з занесеною рукою пішов його слідами. Як тільки воїн обернувся, зулус стрибнув. Ми побачили, як його довгі руки вчепилися в горлянку ворогові. Потім два темні тіла конвульсивно сплелися, голова мазая відкинулася назад, ми чули, як він захрипів і впав на землю, дриґаючи кінцівками. Зулус пустив у хід усю свою силу і зламав шию дикунові. На хвилину він придавив коліном груди своєї жертви, все ще стискаючи йому горло, поки не переконався, що воїн мертвий. Тоді він устав, кивнув нам, щоб ми йшли вперед, і ми рушили рачки, як мавпи. Діставшись до краалю, ми помітили, що мазаї загородили вхід, притягнувши сюди чотири чи п’ять кущів мімози, — безперечно, остерігаючись нападу. Тут ми розділилися. Мекензі зі своїм загоном поповз у тіні стіни ліворуч, сер Генрі й Умслопогас зайняли місця обабіч тернової загородки, а двоє людей, озброєних списами, і два аскарі залягли прямо проти входу. Я поповз зі своїми людьми праворуч краалю, довжина якого була близько п’ятдесяти кроків. За кілька хвилин я зупинився і розмістив людей неподалік один від одного, не відпускаючи від себе Альфонса. Тут я подивився за стіну всередину краалю. Уже зовсім розвидніло, і перше, що мені впало в очі, був білий віслючок, а за ним бліде обличчя маленької Флосі, яка сиділа за десять кроків від стіни. Кругом неї спали воїни. Скрізь у краалі виднілися залишки багать, коло яких спали мазаї. Один із них устав, позіхнув, подивився на схід і знову ліг. Я вирішив почекати ще п’ять хвилин.

Ніжне світанкове проміння широко розлилося над рівниною, лісом, річкою і величною горою Кеніа, оповитою мовчанням вічних снігів, і поклали пурпурово-червоний відблиск на її величну вершину, що високо здіймалася до яскраво-синього неба, ніжного, як усмішка матері. Птахи дзвінко співали свою вранішню пісню, легенький вітерець шелестів у кущах. Ранок дихав спокоєм і щастям народжуваної сили, всюди тиша і спокій, всюди, крім людського серця!