Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 240

— Що сталося? — запитав місіонер перелякано.

Я розповів їм. Містер Мекензі обернувся до мене, блідий, як смерть, схопив ту голову за волосся і підніс її до світла, яке лилося сюди з кімнати.

— Це голова одного з людей, що супроводжували Флосі! — сказав він тремтливим голосом. — Слава Богу, що це не її голова!

Ми стояли і дивилися одне на одного. Що робити? Раптом пролунав стукіт у двері, які я замкнув.

— Відчини, батьку мій, відчини! — закричав хтось.

Двері відчинили. Увійшов переляканий чоловік, один зі слуг, посланих на розвідку.

— Батьку мій, — кричав він, — мазаї близько! Великий загін обійшов круг пагорба і рушив до кам’яного краалю, через потік. Батьку мій! Зміцни своє серце! Посеред загону я бачив білого віслюка, на ньому сиділа Водяна Лілія. Молодий воїн веде віслюка, а поряд іде і плаче нянька. Іншої людини, яка пішла з ними, я не бачив.

— Дитина спокійна? — запитав місіонер хрипким голосом.

— Вона біла, як сніг, але спокійна, батьку мій! Вони пройшли біля мене, де я лежав, сховавшись, і я добре бачив обличчя Водяної Лілії.

— Допоможи їй, Боже! — простогнав священик.

— Скільки їх усіх? — запитав я.

— Понад двісті, двісті і половина!

Знову ми подивилися один на одного. Що робити? У цей час із-за стіни почулися шум і крики.

— Відчини двері, біла людино, відчини двері! Вісник хоче говорити з тобою! — крикнув хтось. Умслопогас побіг до стіни, здерся на неї і почав дивитися туди.

— Я бачу одного! — сказав він. — Він озброєний і несе в руці кошика!

— Відчини двері! — сказав я. — Відчини, Умслопогасе, візьми свою сокиру і стань біля дверей. Впусти одну людину. Якщо за ним знайде ще хтось, убий його!

Двері було відчинено. У тіні став Умслопогас із піднятою сокирою. Тут на небі заяснів місяць. Після хвилинної паузи з’явився мазаї-ельморан, у повному озброєнні, з кошиком у руці. Промінь місяця заіскрився на його величезному списі. Це була фізично прекрасно збудована людина, близько 35 років. Я ніколи не бачив між мазаями людей менше шести футів зросту. Зупинившись проти нас, він кинув кошика й увіткнув списа в землю.

— Дозволь нам говорити! — сказав він. — Перший вісник, якого ми тобі послали, не може говорити! — він вказав на мертву голову — найжахливіше видовище при місячному світлі. — Але я маю слово вам сказати, якщо у вас є вуха, щоб чути його. Я приніс подарунки!

Він показав на кошика і засміявся з недбалим виглядом, справді дивним, оскільки був оточений ворогами.

— Говори! — сказав містер Мекензі.

— Я — лігоніні (капітан) загону мазаїв. Ми вистежили цих трьох білих людей, — він вказав на сера Генрі, Гуда і мене, — але вони сховалися від нас. Ми посварилися з ними і вирішили вбити їх! Стежачи за цими людьми, сьогодні вранці ми спіймали двох чорних людей, одну чорну жінку, білого віслюка і білу дівчинку. Одну чорну людину ми вбили — ось її голова! Друга втекла. Чорна жінка, біла дівчинка і білий віслюк у нас. Ми взяли їх і привели сюди. На доказ цього я приніс сюди кошика. Скажи мені, це кошик твоєї доньки?