Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 238

На веранді я знайшов Умслопогаса. Він гострив свою сокиру маленьким брусочком, який він завжди носив із собою.

— Що ти робиш, Умслопогасе? — запитав я.

— Пахне кров’ю, — була відповідь, — я поспішаю нагострити сокиру!

По обіді ми знову здерлися на дерево і оглянули всю околицю, але безуспішно.

Коли ми злізли, Умслопогас все ще гострив свою Інкозі-каас, хоча сокира була гостра, як бритва. Альфонс стояв перед ним і дивився на нього із страхом і захопленням. Справді, сидячи навпочіпки, за звичаєм зулусів, Умслопогас справляв страшне враження своїм диким, але осмисленим обличчям, невпинно гострячи свою вбивчу сокиру.

— О, чудовисько, жахлива людина! — вигукнув маленький француз, сплеснувши руками. Погляньте на його голову! Неначе у крихітного бебі! і хто тільки вигодував таке дитинча! — він вибухнув сміхом. Якусь мить Умслопогас дивився на нього, і злий вогник зажеврів у його очах.

— Що базікає ця “буйволиця”? — так називав Альфонса Умслопогас через його жіночні рухи і маленький зріст. — Хай він буде обережнішим, або я обламаю йому роги. Стережися ти, маленька мавпо, стережися!

На біду, Альфонс продовжував сміятися з “кумедного чорного пана”.

Тільки-но я хотів попередити його, як раптом зулус скочив із веранди, підбіг до нього з обличчям, спотвореним люттю, і почав крутити свою сокиру над головою француза.

— Припиніть! — закричав я французу. — Стійте спокійно, якщо вам дороге життя! Він уб’є вас!

Сумніваюся, щоб Альфонс, остаточно переляканий, чув мене. Потім відбулися дивні маніпуляції з сокирою. Спочатку сокира літала над головою нещасного, майже торкаючись її. Зненацька рух її змінився: вона почала літати буквально кругом усього тіла Альфонса, не ближче кількох дюймів, але не зачіпаючи його. Це було дивне видовище: маленька людина, яка скоцюрбилася, не сміючи рушити з місця, боячись неминучої смерті. Його чорний кат продовжував крутити біля нього сокирою, згори, праворуч, ліворуч, кругом усієї маленької людини. Понад хвилину тривало це, потім я побачив, як щось блискуче торкнулося обличчя Альфонса, і щось чорне впало на землю. Це був кінчик франтівських вусів маленького француза. Умслопогас зіперся ліктем на свою сокиру і голосно засміявся, а Альфонс, пригнічений страхом, упав на землю. Ми стояли і дивилися, вражені цим надприродним мистецтвом володіння зброєю.

— “Інкозі-каас” дуже гостра! — сказав зулус. — Удар, що відрубав ріг буйвола, міг би розрубати людину з голови до п’ят. Рідко хто вміє так ударити, як я. Дивися, маленька “буйволице”! Чи добра я людина, якщо сміюся тепер? Ти був на волосинці від смерті. Не смійся знову! Я все сказав!

— Навіщо ти викидаєш такі коники? — обурено запитав я дикуна. — Ти, мабуть, схиблений! Ти міг убити людину!

— Ні, Макумазане, я не вб’ю! Тричі, поки сокира літала, недобрий дух шепотів мені, щоб я покінчив з ним, але я не послухав його. Я пожартував, але “буйволиця” недобре робить, що насміхається з мене. Тепер я піду робити щит, я чую, що пахне кров’ю, Макумазане! Справді, пахне кров’ю! Хіба ти не помічав перед битвою, як з’являються на небі шуліки? Вони чують запах крові, Макумазане, а моє відчуття ще гостріше. Я йду робити щит!