Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 234

— Втім, — додала вона, — тепер час її цвітіння, і я постараюся дістати вам один зразок!

Потім я запитав її, чи не сумує вона тут і чи не відчуває себе самотньою, серед дикунів, не маючи подруг-одноліток.

— Чи самотня я? — заперечила міс Флосі. — О, ні! Я щаслива і зайнята цілий день, у мене є друзі. Мені осоружно було б перебувати в натовпі білих дівчаток, таких самих, як я! Тут, — продовжувала вона, хитнувши голівкою, — я — це я сама! На кілька миль довкола тубільці добре знають “Водяну лілію”, так називають вони мене, і готові все зробити для мене. А в книжках, які я читала про маленьких дівчаток в Англії, нічого подібного немає. Всього вони бояться і роблять тільки те, що подобається їхній учительці! О, якби мене посадили в клітку — це розбило б мені серце! Я вільна тепер, вільна, як вітер!

— Хіба ви не любите навчатися?

— Я навчаюся — батько вчить мене латині, французькій мові й арифметиці!

— Ви не боїтеся цих дикунів?

— Боятися? О ні, вони не чіпають мене. Я думаю, вони вірять, що я “Нгої” (божество), тому що в мене біла шкіра і золотисте волосся. Погляньте! — вона дістала своєю маленькою ручкою за корсажем сукні маленький револьвер у вигляді діжечки. — Я завжди ношу його з собою зарядженим, і якщо хтось чіпатиме мене, я вб’ю його! Одного разу я вбила леопарда, який кинувся на мого віслюка. Він перелякав мене, але я вистрілила йому у вухо, і він упав мертвим. Шкура цього леопарда лежить замість килима біля мого ліжка. — Погляньте тепер сюди! — продовжувала вона голосом, що змінився, вказуючи вдалину. — Я сказала вам, що в мене є друзі, ось один із них!

Я глянув в тому напрямку, куди вона показувала, і побачив прекрасну гору Кеніа. Гора майже завжди ховалася в тумані, але тепер її промениста вершина сяяла здалеку, хоча підніжжя ще огортав туман. Вершина, підіймаючись на 20 000 футів, здавалася якимось маревом, що висить між небом і землею. Важко описати урочисту велич і красу білої вершини.

Я дивився на неї разом із дівчинкою і відчував, що серце моє прискорено б’ється, і величні й дивні думки осявають мозок, як проміння сонця іскриться на снігах гори Кеніа. Тубільці називають гору “Божим перстом”, і це імення, як видається мені, свідчить про вічний мир і урочисту тишу, що панує там, у цих снігах. Мимоволі згадалися мені слова поета: краса — це радість кожної людини! І я вперше зрозумів усю глибину його думки. Хіба не відчуває людина, дивлячись на величну, покриту снігом гору, цю білу гробницю збіглих сторіч, власну нікчемність, хіба не возвеличує Творця в серці своєму? Так, ця вічна краса радує серце кожної людини, і я розумію маленьку Флосі, яка називає гору Кеніа своїм другом. Навіть Умслопогас, старий дикун, коли я вказав йому на сніжну вершину, висловився так: “Людина може дивитися на неї тисячу років і ніколи не надивиться!” Його поетична думка забарвилася своєрідним колоритом, коли на додачу він протяжно, неначе сумно заспівав, що після смерті бажав би, щоб його дух навічно відійшов на сніжно-білу вершину, овіяну диханням свіжого гірського вітру, осяяну яскравим світлом, і міг би вбивати, вбивати, вбивати!..