Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 202

— Навіщо ти робиш дурниці? — сказав я. — Це ж могло тобі коштувати життя!

— Я помру не раніше, ніж мені це призначено, баасе, — відповів він, заряджаючи свою маленьку рушницю, — і це не дурниці, а розумний учинок, баасе. Тому що чорні кенда, вважаючи, що ми на них напали, самі поспішили атакувати нас у темряві. Ось вони вже йдуть.

Це підтверджувалося наближенням шуму.

Сурмили роги, чулися вигуки вождів, і вся гора стрясалася від тупоту тисяч людських і кінських ніг.

Завивання і крики: “Джана! Джана!” луною відбивалися в скелях і лісах. З нашого боку панувало мовчання.

— Тепер вони підходять до ям, — захихотів Ханс, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Ось! вони вже полетіли в них.

Це була правда.

Крики жаху і болю свідчили, що перші ряди кінних і піших ворогів потрапили до майстерно виритих ям, замаскованих зверху гілками. Потрапляючи до ям, вороги настромлялися на гострі кілки, вбиті в дно. Марно передні ряди намагалися криками попередити задні про небезпеку.

Людський потік котився вперед, ущерть наповнюючи ями смертельно пораненими і задушеними.

Не знаю, скільки їх загинуло, але після битви майже не було жодної ями, не наповненої по самі вінця мертвими.

Винахід Регнолля, досі не відомий людям кенда, добре прислужився нам.

Проте вороги, наповнивши трупами ями, пройшли по них і, вже розрізнюванні в темряві наближалися до нас.

Тепер настала моя черга. Коли вони були не більше ніж за п’ятдесят ярдів від першої стіни, я скомандував своїм стрільцям відкрити вогонь і сам розрядив обидва стволи однієї зі слонових рушниць в самісіньку гущавину натовпу.

На такій відстані не могли промахнутися навіть найнедосвідченіші стрільці. Жоден постріл не пропав марно. Часто одна куля вбивала або ранила кількох нападників заразом.

Результат був миттєвим.

Чорні кенда, абсолютно не призвичаєні до рушничної стрільби і вважаючи, що у нас усього дві-три рушниці, зупинилися, наче паралізовані. На якусь мить запанувала тиша, потім порушена новим залпом із знову заряджених нами рушниць.

За ним пролунали крики і стогони ворогів і їх панічна втеча.

— Вони тікають! Це для них дуже гаряче, баасе! — тріумфально вигукнув Ханс.

— Так, — відповів я, коли мені, нарешті, вдалося зупинити стрільбу, — але я думаю, що на світанку вони знову повернуться. Проте твоя вилазка дорого обійшлася їм, Хансе.

Поступово світало.

Тиша не порушувалася анінайменшим подихом вітру.

Але яка картина відкрилася перед нами з першим промінням сонця!

Усі ями і рови були до країв наповнені людьми і кіньми, які ще ворушилися. Неподалік від нас лежали купи вбитих і поранених — криваві жнива нашого рушничного вогню.

Ця жахлива сцена вельми контрастувала з мирним спокоєм, що панував угорі.

Ми не втратили жодної людини, якщо не рахувати одного легко пораненого кинутим списом.

Цей факт викликав особливу радість у напівдиких кенда. Вважаючи, що який початок, таким буде і кінець, вони весело вигукували, потискуючи один одному руки. Потім вони з апетитом узялися за їжу, принесену жінками, причому не переставали базікати, незважаючи на те, що взагалі були вельми мовчазним народом.