Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 189

Годину за годиною ми підіймалися вгору, випадково натрапляючи на стовбури дерев або спотикаючись об сухі гілки під ногами.

Цей ліс нагадував будинок, навідуваний привидами. Я ніколи в житті не відчував такого особливого страху, як тієї ночі. Згодом Регнолль зізнався мені, що пережив приблизно те саме.

— Хай баас подивиться, — пошепки сказав Ханс, оскільки ніхто з нас не наважувався говорити голосно, — чи не очі Джани горять онде, як розжарене залізо?

— Не будь дурнем, — відповів я, — як Джана може потрапити сюди?

Але сказавши це, я пригадав слова Харута про те, що він двічі бачив Джану на Священній Горі.

Так минала довга ніч.

Підіймалися ми дуже повільно, але зупинялися всього двічі: одного разу, коли нам здалося, що ми з усіх боків оточені деревами, а потім, коли потрапили в грузьке місце. Тоді мИ ризикнули запалити ліхтар, і за його допомогою вибралися звідти.

Поступово ліс рідшав і рідшав; ми вже бачили зірки, що мерехтіли крізь верховіття дерев.

Не більше ніж за півгодини до світанку Ханс, який ішов попереду (ми пробиралися через густий чагарник), раптом різко зупинився.

— Стоп, баасе, ми на краю скелі, — сказав він, — коли я хотів поставити палицю попереду себе, вона ні в що не вперлася.

Регнолль захотів оглянути ґрунт при світлі ліхтаря. Раптом ми почули тихі голоси і побачили під собою футів за сорок або більше вогники, які рухалися.

Ми, як миші, причаїлися в кущах очікувати світанку.

Нарешті, на сході з’явилося яскраво-червоне світло, що поступово поширювалося. З глибини окропленого росою лісу його вітали спів птахів і голоси мавп.

Раптом небо прорізав промінь уранішнього сонця і з мороку, що все ще панував унизу, почувся тихий, ніжний спів. Поступово він завмер і тиша порушувалася тільки шумом, схожим на шум, здійнятий публікою, яка розсідається в темному театрі. Потім почувся спів жінки з красивим контральто. Я не міг розібрати слів, якщо тільки це були слова, а не просто музичні ноти.

Я відчував, як поряд зі мною затремтів Регнолль, і запитав, що з ним.

— Мені здається, що я чую голос своєї дружини, — пошепки відповів він.

— Тримай себе в руках, — прошепотів я. Тепер небо полум’яніло, і потоки світла, як різнокольорові коштовні камені, розлилися в тумані і розігнали його. Тіні зникли. Поступово внизу відкрився амфітеатр, на південному боці якого сиділи ми.

Власне, це була не стіна, а застигла глиба лави футів у 40–50 заввишки. Амфітеатр нагадував стародавні театри, які я бачив на картинках, а Регнолль відвідував в Італії, Греції і Південній Франції. Він був не дуже великий і мав овальну форму. Без сумніву, це був кратер погаслого вулкана.

На арені стояв храм, головними рисами схожий на храми; що збереглися в Єгипті, але розміром меншим за них. Довкола зовнішнього двору храму йшла колонада, підтримуючи дах будівлі, що служила, мабуть, приміщенням для жерців.

Короткий прохід вів у менший двір, де було святилище, побудоване, як і весь храм, із лави.

Храм, як я вже сказав, був невеликий, але вельми красивий. Він не мав скульптурного і живописного декору, але кожна деталь його була зроблена з великим смаком. Перед входом у святилище стояла велика глиба лави, напевно вівтар, і кам’яна чаша на триніжку.