Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 187

“Еге, — подумав я, — у того, хто зжер Бену, заболів живіт”. Отруйний цукор почав танути в шлунку змії, і вона так шуміла, наче в печері під звуки шиплячої музики ціла компанія дівчат танцювала танець війни. Раптом батько змій почав виповзати з печери.

Коли я побачив його при світлі зірок, у мене волосся дибки піднялося на голові. Мабуть, у всьому світі немає такої змії! Змії, які живуть у землях зулусів і їдять кіз, — маленькі діти порівняно з цією змією. Ярд за ярдом вона виповзала з печери, потім стала на хвіст, підняла голову на висоту дерева і, нарешті, швидше коня кинулася вниз із гори. Я благав Бога, щоб вона не помітила мене… За півгодини вона повернулася. Тепер вона вже не могла стрибати, а повзла. Ніколи в житті я не бачив такої великої змії. Вона вповзла в печеру і, шиплячи, там лягла. Потім шипіння ставало слабшим і слабшим і, нарешті, зовсім затихло. Я почекав ще півгодини і після цього зважився увійти до печери з палицею в одній руці і з засвіченим ліхтарем у другій. Не встиг я пройти десяти кроків, як побачив змію, що нерухомо лежала на спині. Вона була абсолютно мертва: я прикладав палаючі воскові сірники до її хвоста, але вона не ворушилася.

Тоді я повернувся додому, гордий, що перехитрив прадіда всіх змій, який убив мого друга Бена, і що очистив шлях через печеру. Ось і вся історія, баасе. Тепер я піду мити посуд, — закінчив Ханс і, не дочекавшись, що ми скажемо, подався геть, залишивши нас ураженими його винахідливістю і сміливістю.

— Що робитимемо далі? — запитав я.

— Почекаймо настання ночі, — відповів Регнолль, — тоді я піду подивлюся на змію, вбиту благородним Хансом, і дізнаюся, що ж там є за печерою. Ви пам’ятаєте запрошення Харута?

— Ви гадаєте, Харут дотримається свого слова?

— Мабуть, так. А якщо й порушить — мені однаково. Будь-який результат краще, ніж сидіти тут.

— Згоден. Здається, Харутові тепер не вигідно вбивати нас. Тому я і, без сумніву, Ханс підемо з вами. Нам не слід розділятися. Може, разом нам пощастить.

Розділ XVII

СВЯТИЛИЩЕ І КЛЯТВА

Увечері, незабаром після заходу сонця, ми всі троє сміливо вийшли з дому, вбравшись поверх свого плаття в одяг кенда, куплений Регноллем.

У нас не було нічого, крім палиць, невеликої кількості їжі і ліхтаря.

На околиці міста ми зустріли кількох кенда, одного з яких я знав, оскільки мені часто випадало їхати поряд із ним під час нашого переходу через пустелю.

— Чи є при вас зброя, Макумазане? — запитав він, із цікавістю розглядаючи нас і наше біле вбрання.

— Ні, — відповів я, — обшукай нас, якщо хочеш.

— Достатньо твого слова, — сказав він, — якщо при вас немає зброї, нам наказано не перешкоджати вам іти куди завгодно. Але, пане, — додав він, прошу тебе, не ходи в печеру, де живе хтось, чий поцілунок приносить смерть.