Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 186

Генрі Райдер Хаґґард

Коли ми поснідали, Ханс умостився переді мною навпочіпки і, запаливши свою люльку, зненацька запитав:

— Чи не хочуть бааси сьогодні ввечері пройти через ту печеру? Тепер це дуже легко зробити.

— Що ти цим хочеш сказати? — запитав я, думаючи, що Ханс п’яний.

— Я хочу сказати, баасе, що мешканець печери спить дуже міцним сном і ніколи вже не прокинеться. Я вбив, баасе, цього батька змій. Чи не бажають баси пройти через печеру?

— Перш за все я маю переконатися, чи ти тверезий, — відповів я. — Якщо ти зараз же не розповіси нам усього, я поб’ю тебе, Хансе!

— Тут нічого розказувати, баасе, — відповів Ханс, посмоктуючи свою люльку, — все вийшло надто легко. Баас памятає, що говорив чоловік у нічній сорочці і з поголеною головою? Він говорив, що кози призначені для годування когось, хто живе на горі. А хто ще живе на горі, окрім батька змій у печері? Та людина, якщо баас пам’ятає, додала, що на горі їдять тільки при новому місяці, а сьогодні якраз день нового місяця. Отже, за день до нового місяця, тобто вчора, змія була голодна.

— Усе це так, Хансе, але як ти міг убити змію, нагодувавши її?

— Ох, баасе, люди іноді їдять речі, від яких їм буває погано; так само й змії. В одному з ящиків бааса є кілька фунтів чогось, схожого на цукор, яке, змішавши з водою, використовують для збереження шкір і черепів.

— Ти говориш про кристали миш’яку?

— Я не знаю, як це називається, баасе. Я раніше думав, що це цукор і хотів покласти його в каву…

— Господи! — вигукнув я. — Чому ж ми живі досі?

— Тому що в останню мить, баасе, я засумнівався. Я поклав трохи цього цукру в молоко і дав його собаці, що вкусив мене за ногу. Це був дуже жадібний собака. Він одразу випив молоко. Потім він завив, закрутився з піною біля пащі і здох. Після цього я вирішив краще не класти в каву цього цукру. Потім Бена мені сказав, що це смертельна отрута. Тоді мені спало на думку примусити змію проковтнути цю отруту, тоді вона, напевно, здохне. Я вкрав ключі, як робив це часто, бо баас кидає їх де завгодно, і навмисно залишив відкритим ящик із віскі, щоб баас подумав, що я напився. Я взяв півфунта отруйного цукру, що вбив собаку, розчинив його у воді разом зі справжнім цукром і вилив суміш у пляшку. Ще півтора фунта я розклав у дванадцять маленьких паперових мішечків і заховав усе це в кишені. Потім я пішов на гору в те місце, де паслися кози. Їх ніхто не стеріг. Я пішов у крааль, вибрав молоде козеня, зв’язав йому ноги і облив його сумішшю з пляшки. Потім прив’язав у різних місцях на його тілі всі дванадцять мішечків з отруйним цукром. Після цього я розв’язав козеня і підвів його до входу в печеру. Я не знав, як примусити його ввійти до неї, а йти разом із ним мені не хотілося. Але він сам побіг у печеру, неначе його тягла туди якась сила. Перед тим, як увійти до неї, він обернувся і подивився на мене. При світлі зірок я бачив, що його очі були сповнені жаху.

Скоро я почув шипіння, неначе разом кипіло чотири великих казани; козеня замекало. Потім почулася метушня, тріск кісток і звуки всмоктування, як від насоса, що не може підняти воду. Після цього все затихло. Я відійшов від входу в печеру, сів осторонь і чекав, що буде далі. Приблизно за годину з печери почувся шум, неначе в її стіни били мішком із половою.