Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 170

Потім мою увагу привернуло те, що я бачив у видінні — вмираючий від старості слон неподалік від нас.

Ця старезна, змарніла тварина озиралася довкола, шукаючи зручного місця, і, знайшовши його, зупинилася на хвилину.

Потім помираючий слон підняв свого хобота, тричі протрубив і, опустившись на коліна, затих. Мабуть, він сконав. Я відвів від нього очі і раптом ярдів за п’ятдесят за ним помітив на скелі контури того самого диявольського слона зі свого видіння!

Ох, що це була за тварина! Величиною вона вдвічі перевершувала найбільших слонів, що траплялися мені досі.

Це був неприродно величезний представник особливої породи, що пережила, можливо, всесвітній потоп. Його чорно-сірі боки були позначені шрамами. Один із його жахливих бивнів яскраво блищав при світлі місяця; другий, наполовину зламаний, мав неправильну форму, будучи відігнутий не вгору, а донизу і трохи праворуч.

Перед нами стояв справжній біблійний левіафан!

Я сів навпочіпки за покритим мохом скелетом слона і, дивлячись на цю незвичайну тварину, мріяв про великокаліберну рушницю.

Що сталося з Марутом — я не помітив; здається, він лежав, розпростертий на землі.

Хвилину або й більше різні думки сновигали в моїй голові.

Я думав, що трубний звук, виданий помираючим слоном, привернув сюди цього гіганта, який, можливо, був царем серед слонів, що закликали його під час свого конання.

Постоявши хвилину і втягуючи повітря, Джана (я так називатиму його) попрямував до того місця, де лежав слон, якого я вважав уже мертвим. Насправді він був ще живий і, коли Джана наблизився, підняв свого хобота, неначе вітаючи його. Але Джана, так само, як було і в моєму видінні, кинувся на вмираючого і ударом у бік добив його.

Зробивши це, не знаю, від злості чи з бажання припинити страждання конаючого, він зупинився і неначе замислився.

У цей час я, на свій подив, помітив, що вітер, який тихо гойдав очерет біля озера, дув у напрямку від Джани до нас.

Але неначе злою долею приведена, ярдів за сто праворуч від нас, серед каміння промайнула якась тінь, схожа на слона.

Джана нашорошив свої широкі вуха, затремтів усім своїм величезним тілом і почав ретельно обнюхувати повітря.

— Господи! — подумав я, — він почув нас…

Щоб заспокоїти себе, я сподівався, що нас іще не виявили.

Але марно!

Джана був стріляний горобець.

Він захрюкав і рушив, як товарний потяг, у напрямку до нас, ретельно обнюхуючи з усебіч землю і вдихаючи глибоко повітря.

Десять разів я прицілювався в нього з уявної рушниці, роблячи це абсолютно автоматично.

“Що буде зі мною? — подумав я в цей час, — чи прониже він мене своїми бивнями, чи підкине високо в повітря або розчавить важкими ногами?”

— Жерці Джани веліли йому вбити нас, — тремтячи прошепотів Марут, — але перш ніж померти, я хочу сказати, що леді, дружина лорда…

— Тихіше, — перервав я його, — Джана почує нас.