Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 169

Тільки-но він закінчив, його люди стягнули нас із коней, і за хвилину всі вони зникли в мороці, залишивши нас одних.

— Тепер, пане, ми маємо йти далі, — сказав Марут, — бо якщо ми залишимося тут, то вдень Сімба і його люди повернуться сюди

і вб’ють нас.

— Тоді вперед! — сказав я. — Але на що натякав Сімба, кажучи, що “хтось охороняє цей шлях”?

— Гадаю, він мав на увазі Джану, — простогнав Марут.

— Сподіватимемося, що Джана далеко. Збадьорся, Маруте! Ми, напевно, не зустрінемо тут жодного слона.

— Ні, пане, тут буває багато слонів, — заперечив Марут, указуючи на сліди на землі, — подейкують, що вони ходять умирати до озера, і це — один зі шляхів, яким вони йдуть на смерть. Це місце, яким не сміє ходити жодна жива істота.

— Еге, — вигукнув я, — отже, те, що я бачив у видінні в Англії,

було правдою?

— Так, пане. Мій брат Харут одного разу, коли був молодим, заблукав на полюванні і бачив те, що його розум показував тобі у видінні і що ми побачимо тепер, якщо виживемо.

Марут мав рацію; багато слонів проходило цією стежкою, а один із них — зовсім недавно. Я, досвідчений мисливець на цих тварин, не міг помилитися.

Ми йшли години дві, впродовж яких натрапили лише на одну живу істоту, — велику сову, що пролетіла над самими нашими головами. Ця сова, за словами Марута, була “шпигуном Джани”, Ми досягли вершини підйому, звідки нашим очам відкрився сумний пейзаж, уже знайомий мені за видінням у Регнолль-Кестлі.

Він мав ще пустельніший вигляд, ніж уявлявся мені тоді. Попереду лежало темне, меланхолійне озеро з порослими очеретом краями. Довкола великим масивом тягнувся тропічний ліс. Східніше озера простягнулася кам’яниста рівнина.

Вигляд цієї місцевості наповнив мою душу невимовним страхом.

Згадуючи подробиці свого видіння, я здригався від однієї думки про необхідність пройти берегом цього озера.

Я роззирнувся на всі боки.

Якщо йти ліворуч, ми або впремося в озеро, або маємо рухатися вздовж нього, поки не досягнемо лісу, де, напевно, заблукаємо.

Праворуч уся земля була покрита терняком і густою травою, непрохідною для пішоходів, особливо в нічний час.

Я озирнувся. Там за кілька сотень ярдів від нас за низькими мімозами, змішаними з рослинами, схожими на алое, з’являлося і зникало щось схоже на хобот слона.

Тоді, зневірившись зробити правильний вибір і бажаючи швидше щось вирішити напевно, ми спустилися до озера слоновою стежкою. Хвилин за десять ми досягли його східного краю, де шепіт очерету, який заколихуваний нічним вітром, надавав деякого живого вигляду цій місцині.

Довкола була безплідна земля, на якій, здавалося, ніщо не могло виростити. Всюди лежали останки багатьох сотень слонів, померлих уже багато років тому і зовсім недавно. Бивні свідчили, що це були всі старі тварини. Їхні кістки покривали близько чверті милі, і якби вдалося винести звідси тільки бивні, котрі добре збереглися, то можна було б розбагатіти. Та я не вважатимуся старим мисливцем, Алланом Квотермейном, якщо, уникнувши небезпеки, не спробую так і зробити!