Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 168

Від цих слів моє серце мало не вистрибнуло з радості, яка, проте, була передчасною.

— Увечері! Чому не зараз? — вигукнув я. — У темряві важко переходити незнайому річку.

— Вона неглибока, пане, і брід можна легко знайти. Крім того, йдучи зараз, ви дістанетеся річки, коли вже стемніє, а вийшовши на заході сонця, ви до ранку дійдете до броду. Зрештою, ми не можемо відвести вас туди, поки не поховаємо мертвих.

Після цього Сімба пішов у супроводі інших, перш ніж я встиг щось сказати. У воротах кульгавий жрець обернувся на милицях і щось прошепотів своїми товстими, відвислими губами; мабуть, це було прокляття.

— Тепер нас буде звільнено! — весело сказав я Марутові, коли всі чорні кенда пішли.

— Так, пане, — відповів він, — але де вони мають намір дати нам свободу! Демон Джана живе в лісі на болотистих берегах річки Тави і, кажуть, шаленіє якраз ночами.

Я нічого не заперечив, але подумав, що таємничий слон може опинитися далеко, а вівтар для жертвоприношень — дуже близько.

Годину за годиною я стежив за сонцем, поки воно не почало ховатися за лісом на заході. Якраз у цей час біля воріт з’явився Сімба в супроводі двадцятьох озброєних вершників, один із яких вів двох коней для нас.

Закінчивши збори, що обмежилися хованням їжі в складках Марутового вбрання, ми вийшли з проклятого будинку, сіли на коней і, оточені конвоєм, виїхали на ринкову площу, де стояв кам’яний жертовник з обгорілими кістками, що стирчали з попелу.

Потім ми їхали північною вулицею міста.

Біля дверей будинків стояли їхні мешканці, які вийшли подивитися на наш від’їзд.

Ненависть читалася на їхніх обличчях; вони стискали кулаки і тихо шепотіли нам услід прокляття.

І не дивно! Усі вони були вщент розорені; попереду на них чекав голод. Вони були переконані, що ми — білий маг і пророк ворожого їм Дитяти — накликали на них усі ці біди. Гадаю, якби не варта, вони роздерли б нас на шмаття.

Оглядаючи побиті градом поля і сади, я переймався гіркою долею їхніх власників.

Проїхавши кілька миль через спустошені поля, ми потрапили до лісу. Тут було так темно, що дивно, як наші провідники знаходили дорогу.

У цій темряві мене охопив жах. Спало на думку, що нас привели сюди, щоб зрадницьки вбити. Щохвилини я чекав удару ножем у спину. Я вже зібрався надати коневі ходи і спробувати втекти, але залишив цю ідею, оскільки мене з усіх боків оточував конвой, і, крім того, недобре було покидати Марута. Нічого не вдієш; залишалося чекати, чим усе це закінчиться.

Нарешті ми виїхали з лісу. Вже зійшов місяць, і при його світлі ми побачили, що це болотиста місцевість із поодинокими деревами. Тут наш конвой зупинився.

— Злізайте з коней і йдіть своєю дорогою, злі люди, — похмуро сказав Сімба, — далі ми не поїдемо з вами. Ідіть стежиною, вона приведе вас до озера. Перейшовши через озеро, ви до ранку дійдете до річки, за якою живуть ваші друзі. Але пам’ятайте, цю дорогу охороняє хтось, із ким небезпечно зустрічатися.