Читать «Долина Чотирьох Хрестів» онлайн - страница 30

— Патетично, але непереконливо, — заперечив Берьозкін. — Не можна ж побачити те, що не існує…

— Марево, — сказав пілот.

— Ні, не марево, — не погодився я. — Земля Саннікова існувала, а якщо не існувала, то все-таки… все-таки її могли бачити…

Пілот пирхнув, і навіть штурман, мій союзник, посміхнувся.

— Коротко кажучи, існує дві гіпотези щодо загадкової історії Землі Саннікова. Пам’ятаєте, в щоденнику Жильцова згадується острів Васильєвський?

— Пам’ятаю, — ствердив пілот.

— Ви вірите, що Жильцов бачив цей острів?

— Звичайно!

— А тимчасом нема такого острова на білому світі.

— Як так?

— Дуже просто. Нема, та й годі. Перевірте по картах, якщо хочете.

— Не міг же Жильцов збрехати!

— А Санніков міг? — вставив торжествуюче штурман.

— Острів Васильєвський бачили і якут Михайло Ляхов, і учасники Російської гідрографічної експедиції на «Таймирі» і «Вайгачі», і Жильцов із своїми супутниками… А в 1936 році радянське судно «Хронометр», діставши завдання ще раз дослідити острів, не знайшло його… Острів розтанув. На його місці виявилася банка глибиною всього два з половиною метри. А зовсім недавно, уже в сорокових роках, так самісінько зник острів Семьоновський…

— Розтанув, — недовірливо повторив пілот.

— А ви забули, що він складався з льоду і глинисто-піщаних відкладів?.. В Арктиці зараз теплішає, льоди тануть і… острови зникають. Перша гіпотеза твердить, що Земля Саннікова існувала, але розтанула. І аналіз морських грунтів на північ від Новосибірських островів нібито підтверджує це.

— А друга гіпотеза? — запитав штурман.

— Друга гіпотеза пояснює все по-іншому. Понад десять років тому в Північному Льодовитому океані було відкрито дрейфуючі крижані гори — гігантські айсберги. Вони дрейфують по еліпсах і час від часу заходять у район Новосибірських островів.

— Яка ж із них правильна?

— Напевне, по-своєму, обидві правильні. Можливо, на північ від Новосибірських островів колись були невеликі острівці, які потім розтанули. Але всі, хто бачив Землю Саннікова, твердять, ніби вона гориста. І тому мені здається, що насправді то були саме айсберги… Їх бачили, коли вони пропливали в тому районі, і не могли знайти, коли вони віддалялися…

— Значить, Жильцов так і не відкрив Землю Саннікова, — зітхнув штурман; моя розповідь його явно розчарувала.

— На жаль…

Я взяв лопату і пішов до виходу.

— Ти куди? — поцікавився Берьозкін.

— По зошит Зальцмана. Треба його викопати.

Всі рушили услід за мною, а біля поваленої тополі пілот і штурман швидко відтіснили нас з Берьозкіним, наша участь у розкопках звелася до керівних вказівок. Поки пілот обережно знімав шари ґрунту, а штурман підганяв його, я намагався вгадати, чи зберігся зошит, а якщо зберігся, то в якому стані. У мене були серйозні підстави побоюватися. Вся північ Сибіру, як відомо, охоплена вічною мерзлотою: місцями на кілька сот метрів углиб грунт скований холодом і ніколи не відтає; за коротке полярне літо прогріваються тільки верхні горизонти, названі «діяльним шаром», товщина цього діяльного шару часто не перевищує півметра і лише в долинах великих рік збільшується метрів до двох. Це й справді дуже діяльний шар: влітку він відтає, насичується водою, а восени починає замерзати з поверхні; верхній шар льоду тисне на зріджений ґрунт, той спучується, прориває крижану кірку, вилазить нагору… Зальцман, напевне, заховав зошит у межах діяльного шару; якщо навіть він ретельно запакував зошит, все одно надії знайти його в доброму стані у нас майже не було.