Читать «Долина Чотирьох Хрестів» онлайн - страница 28

Вже через кілька годин на морі з’явилася крига. Вітер бушував, але хвилі вгамувалися. Проте це нікого не обрадувало. Крижини повзли з півночі і нездоланою перешкодою ставали на шляху між островом та шхуною, що штормувала десь у відкритому морі… І важко поранений Жильцов, і всі учасники експедиції, залишені на острові, розуміли: якщо «Зоря-2» не проб’ється крізь кригу по них, їх чекає неминуча загибель. Толль, опинившись колись у такому ж становищі, мав теплий одяг, харчі, всі його супутники були здорові… І все-таки вони безслідно зникли серед криги… А в людей у маленькому наметі навколо Жильцова не було ні запасів їжі, ні теплого зимового одягу… І, звичайно, кожний з них у ці дні думав: проб’ється Черкешин чи відступить, як відступив Матісен?

Минув один день, другий, третій. Навколо острова лежала крига і навіть на обрії не з’являлося «водяне небо»… Стан здоров’я Жильцова не поліпшився. В думках він готувався до смерті, хоча Зальцман запевняв його, що рани не важкі. Але Жильцов думав про те, що йому самому доведеться піти з життя, щоб не віднімати у товаришів останньої надії на порятунок…

Невідомо, чим би закінчилося двотижневе перебування на острові, коли б не вдале полювання якутів на оленів. А потім на горизонті з’явився ледь помітний димок: це «Зоря-2» пробивалася до острова. Черкешин не підвів…

До самісінького острова шхуна підійти не змогла, і потерпілі рушили до неї кригою. Напівдорозі їх зустріли товариші, і незабаром експедиція у повному складі зібралася на борту шхуни. Змарнілий, змучений безсонними ночами Черкешин здав вахту помічникові і, не слухаючи подяк, спустився в каюту спати.

«Зоря-2» продовжувала плавання…

«Всі ми, і я особливо, зобов’язані життям Черкешину», — записав у щоденнику Жильцов.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

в якому містяться деякі роздуми про Землю Саннікова, дістається з землі зошит, захований Зальцманом, а також розповідається про дальшу долю експедиції Жильцова

…Погода псується. Суха сніжна крупа тарабанить по туго напнутому тенту палатки. Не чути свисту ховрашків — вони поховалися в нори. Низькі ріденькі хмари проносяться над нами на південь. Звідкись прилетіла полярна чайка; вона кружляє над Долиною Чотирьох Хрестів і жалібно квилить — скаржиться, що нема поблизу моря чи озера; потім вона круто шугає вгору і летить на південний схід. Ми теж могли б здійнятися і полетіти на південний схід, в Марково. Але нам здається, що хроноскоп ще може знадобитися тут, у долині, і що взагалі ми використовуємо його мало й невміло…

— Між іншим, ще не доведено, що хроноскоп правильно розкрив історію з цією людиною, — каже Берьозкін, маючи на увазі загиблого в поварні, і дивиться то на штурмана, то на пілота.

Штурман і пілот протестують, а Берьозкіна охоплює приступ самобичування: вперто схиливши велику важку голову, він нудно перелічує і справжні, і вигадані недоліки хроноскопа. Мене це дратує, але потім я починаю розуміти: Берьозкін втомився. Я теж втомився. Вже кілька місяців ми йдемо слідами експедиції Жильцова, шукаємо, порівнюємо, думки про експедицію не залишають нас ні вдень ні вночі. І ось тепер, коли ми близькі до мети, настала викликана перевтомою реакція. Треба було б розвіятись, поговорити про щось інше або поблукати в горах з рушницею, але говорити про стороннє не хочеться, а блукати в горах — значить, блукати там, де сорок років тому пройшли учасники полярної експедиції Жильцова…