Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 33

Полковник помовчав, запалюючи нову сигару. На вулиці, за огорожею консульського саду, почулось бриньчання гітари — грала сліпа баба, яку вела маленька дівчинка. Раткліф махнув сердито рукою, і гітара стихла.

— Чи маєте ви терпіння вислухати маленьку лекцію про хімічну війну? — спитав Хеншоу. — Згодні? Тоді слухайте. Не думайте, що газова війна — винахід двадцятого століття! Ще за чотириста років до нашої ери на війні застосовувались отруйні гази. Спартанці під час облоги афінських міст Плагеї та Беліума спалювали під кріпосними мурами просочені смолою і сіркою дрова, щоб задушити захисників міста. І ще приклад. Марко Поло описує «смердячі горщики» китайців. Ці горщики, наповнені якоюсь запалювальною речовиною, китайці кидали на палубу ворожих суден. Гази, які виривалися з них, були такі задушливі, що екіпаж атакованого судна, не витримуючи смороду, кидався за борт.

Не зупиняючись на прикладах з історії середньовічних воєн, а також на нездійсненому англійському проекті взяття Севастополя в 1855 році з допомогою парів сірки (автором проекту був лорд Дендональд), оглянемось на ближчі нам часи. Багато хто пам’ятає першу німецьку атаку хлором 22 квітня 1915 року на французькому фронті в північно-східному секторі Іпрського виступу. Далі хімічна боротьба почала розгортатися ще ширше, її засоби удосконалювались. З’явилися «жовті хрести», «роси смерті» та інші гази з більш чи менш жахливими назвами.

На фронті весь вільний час я проводив у своїй похідній лабораторії, відшукуючи протиотруту для газів, які в той час застосовувались, і намагався відкрити нові отруйні речовини. Вже тоді я прийшов до висновку, що всі відомі гази за фізіологічною дією розпадаються на п’ять груп.

Перша група, — полковник загнув мізинець, — гази отруйні, що діють на будь-який життєвий орган, — нервову систему, кров тощо, — і викликають швидку смерть. Сюди належать синильна кислота, окис вуглецю, хлористий і бромистий ціан.

Друга група — гази задушливі! — Підмізинний палець приєднався до мізинця. — Ці гази викликають болісний кашель, гостре запалення дихальних шляхів і легенів, набухання останніх, а потім — смерть. Задушливих газів дуже багато, але я назву тільки деякі: хлор, фосген, дифосген, хлорпікрин.

Полковник до двох уже загнутих пальців приєднав, але якось недбало, третій, середній.

— Про третю групу можна і не говорити. Це — дитяча іграшка. Гази лакриматори — хлористий, бромистий і йодистий бензол. Вони вражають слизову оболонку очей, внаслідок чого починається сильна сльозотеча, в найгіршому випадку — людина на деякий час втрачає зір. Ці «плакучі» гази ефективні тільки при внутрішніх безладдях — повстаннях чи страйках, коли ми не хочемо зіпсувати дорогий для нас живий матеріал — кваліфікованих робітників.

Але зате четверта група, — Хеншоу переможно загнув вказівний палець, — хоч і має комічну назву — «чхальні гази», але я навіть своєму ворогові не побажав би хапнути цієї гидоти. Для прикладу можна взяти адамсит, що вражає головним чином слизову оболонку носоглотки, викликає сильне лоскотання і жар у носі, нестримне чхання і відчуття, ніби в тебе зціплені ніздрі. А потім починається носова кровотеча, блювання, тяжкий головний біль і, нарешті, настає смерть у жахливих муках.