Читать «Острів Сріблястих чайок» онлайн - страница 26

— Син мій сміливий. Він не злякався моря, — з гордістю промовила мати. Вона почула ті слова, яких чекала вже давно. Прикривши очі фартухом, Паша вийшла з кімнати — навіть сліз радості не треба показувати! Так заведено у справжніх рибалок.

— Грицьваре, Рудого Жука не забудь… Не забудь… — бурмотів Володимир Петрович.

— Не забуду! — пообіцяв Грицьвар.

— Запам'ятай адресу нашого інституту: Київ… — продиктував аспірант і замовк.

… Через деякий час санітарним літаком хворого було відправлено в Київ.

КРАХ РУДОГО ЖУКА

Надходила осінь.

Жовте листя каштанів, перевертаючись у прозорому повітрі, безшумно лягало на вологі київські тротуари.

Одного тихого ранку Володимир Петрович після хвороби прийшов у свій інститут. У великому й шумному вестибюлі інституту Володимир Петрович зняв плаща, капелюха і повільно, відпочиваючи на площадках, піднявся широкими мармуровими сходами на третій поверх.

Колеги радісно зустріли Борисенка. Вони вже багато знали про його пригоди у Бичкових Водах. Та не встиг він як слід привітатися з друзями, як на порозі кабінету з'явилася «скам'яніла» Оля.

— Аспірант Борисенко, вас просить до себе професор Іван Федорович, — промовила вона, як завжди, сухо й офіціально.

Як і тоді, на початку літа, перед своїм науковим відрядженням, Володимир Петрович боляче зморщився і мовчки пішов довгим інститутським коридором.

Не обертаючись і не промовивши жодного слова, Оля крокувала попереду.

Борисенко ледве встигав за нею. Він ішов і думав про близьку зустріч із старим орнітологом. А розповісти Іванові Федоровичу було про що: адже його теоретичні міркування, на які аспірант тоді не звернув уваги, стали пророчими — вони цілком підтвердилися самим життям.

Біля дверей професорського кабінету Оля зупинилась, оглянулася і, уявіть собі, знову посміхнулася. І вражений аспірант раптом помітив, що у неї блакитні і такі добрі очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитала вона його просто, навіть сором'язливо.

— Так собі. Начебто, нічого, — розгублено відповів Борисенко: він зовсім не чекав такого питання від суворого факультетського секретаря.

— Ідіть, на вас чекає професор, — знову офіціально відрубала Оля і, круто повернувшись, чітко і лунко застукотіла каблуками.

Задумливо провівши Олю поглядом, Володимир Петрович зайшов у кабінет професора.

Перше, що він побачив, — це сірі куріпки, які метушились і сварились у вольєрі: професор кидав своїм вихованцям корм.

— А-а-а! Володимир Петрович! Радий вітати і обійняти вас, але, пробачте, треба витримати пташиний?режим, — вчений хитро посміхнувся і виразно скосив очі в куток кабінету. — Може, ви трохи порозмовляєте з товаришем?

Аспірант глянув у куток кабінету і завмер: там сидів у кріслі Грицьвар. У святковому костюмі хлопець здавався майже дорослим, тільки очі-вуглики та вилицювате темне обличчя були такими ж, як і раніше, — грицьварівськими.

— Володимире Петровичу! — радісно вигукнув Грицьвар і кинувся до нього. Вони мовчки обнялися. Аспірант відчув ледве вловний запах в'ялених бичків і відразу ж пригадав чудове рибацьке селище, що притулилося під азовськими кручами.