Читать «Мальви. Орда» онлайн - страница 278

Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, до якого краю потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилася, покромсалася і завихорилася у феєрверках звуків? Чи тут ще Україна?

Музика не вгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися зі своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і щораз голосніше вимоцовували звуки.

А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…

Люд приглядався до товару, й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю. Що ж це за край, куди потрапив Єпіфаній?

Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Ґрофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанях з блакитними павами і з крісами на плечах.

Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.

Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали до куренів кріси, вихопили з–за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.

Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музик ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: «Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!»

Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновий квач зламався; поставали леґіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки, ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.