Читать «Мальви. Орда» онлайн - страница 276

«Бога в народі вбивають самі священнослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про Алілуя, що спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлений навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольський патріарх Діонізій продав київську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто двадцять соболиних шкур — й отримав цю плату з рук антихриста–царя».

— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруйнувати церкву, диявол одягає архієрейські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.

«Я шукаю такого храму, який не принижував би людину, а підносив до рівня Бога».

— Та чи може збудувати храм держава, що оголосила один народ вибраним і поставила його над іншим? Третій Рим — Москва уявила себе єдиним у світі пристанищем православної віри і, поставивши вище церкви державу, примусила пастирів стати її агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосній державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми? Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму «царством божим»; а тому для Храму в ньому місця немає.

«Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де сповідується Різдво Світла нашої землі?»

— До будь–якого храму, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над людьми, маєш право увійти. І до поганського. Та древня віра єднала людей з Природою і була досконалою, як Боже творіння. Підійми камінь — і там знайдеш Мене, розсічи дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого Духу, їй став потрібен Учитель. Коли людина увійшла до християнського храму, вона побачила, як сходить він до неї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через царські врата… й почала просити, щоб він розкривав їй тайну Духу, навчав і прощав. Не маємо права зрікатися тієї віри сьогодні. Але знайдемо у ній Бога, що благословить наші святощі і нашу волю. Наблизьмося до нього, як це робить природа, що створила життя з туги за Богом, відтворює його у своїх діяннях, хоч сама ніколи не може досягти Божої досконалості.

«Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храму, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю».

Розділ дев’ятнадцятий

Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, пропустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатися сюди хіба що в гості, а зі злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.