Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 79

Вадим поїв супу на сніданок. Звісно, їжа не домашня, але в супі була і картопля, і морква, і навіть плавало кілька шматочків смаженої цибулі. Чоловік попив чаю, викурив цигарку. Він сидів на лежаку, пускаючи хмаринки диму в маленьке віконце, коли помітив маленьку пташку. Придивився, а то горобець скаче по підвіконню, щось цвірінькає пташиною мовою.

— Добре тобі, — сказав Вадим, — літаєш, де хочеш і куди хочеш, а я тут сиджу в чотирьох стінах і не маю змоги вибратися.

Здавалося, горобець прислухався до його голосу. Він на мить завмер і з цікавістю розглядав полоненого, повертаючи голівку в різні боки.

— Не хочеш помінятися зі мною місцями? — спитав Вадим, випустивши дим.

Пташка стріпнула крильцями і зникла. Вадим згадав, як Настя говорила, що пташка заглядає у вікно до людей, коли приносить якусь новину, і в нього з новою силою пробудилася надія. Він був майже впевнений у тому, що Настя жива і з нею все гаразд.

Вадимові не довелося довго терзатися — його знову повели на допит до Філіна. Йдучи довгим переходом та сходами, Вадим не думав про допит «з пристрастієм». Намагаючись знайти бодай щось хороше, він розмірковував, що засидівся в камері на самоті, а тут випала невеличка прогулянка, коли можна розім’яти ноги, розправити плечі й насолодитися ходінням.

— Чого тягнеш либу? — неприязно спитав охоронець, помітивши легку посмішку.

— Життя прекрасне, от і радію, — відповів йому Вадим.

— Філін навчить тебе ще більше радіти життю, — буркнув чоловік, заштовхуючи Вадима в кабінет.

Чолов’яга за столом не відповів на привітання Вадима, лише хижо зиркнув з-під насуплених брів. Складалося враження, що він завжди невдоволений і будь-якої миті готовий вибухнути люттю. Вадим подумав, що напевно той не одружений, бо важко навіть уявити, як може жити жінка поруч з такою людиною. «Жінці він теж дає сигнал свистком, щоб лягала в ліжко?» — майнула думка у Вадима, і він сам собі посміхнувся.

Філін коротко свиснув, і охоронець вийшов з кабінету. Мовчки вказав на стілець навпроти себе.

— Ти коригувальник нациків, — сказав ствердно Філін.

— Ні, я простий волонтер, — обережно заперечив Вадим.

— Ти ворожий коригувальник, — ще раз прохрипів Філін. — Ти це не заперечуєш, підписуєш папери, я все підготував.

— Я не буду нічого підписувати, — стримано, але чітко промовив Вадим.

— Усе одно підпишеш, — скипів Філін, — питання часу, а в мене його обмаль!

Він підскочив з місця, нервово заходив по кабінету. Вадим напружився і був готовий до нових побоїв. Філін лютував, кричав про те, що Вадим забирає в нього дорогоцінний час, що погано його знає, бо він, Філін, уміє розговорити навіть небалакучих і полонений підпише будь-що.

— Я не можу стверджувати те, чого не було, — повторив Вадим, коли потік емоцій у Філіна трохи пішов на спад, — я навіть не знаю, як робити те коригування.

— Зараз тобі пояснять, — сказав Філін і голосно й протяжно свиснув.

Він щось наказав охоронцеві, і за кілька хвилин до кабінету увійшов низький чоловік років сорока, у камуфляжному одязі, козирнув Філіну.