Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 76
Світлана Талан
— Ви мене заінтригували, пане Михайло!
— Я десь читав, що на планеті живе всього п’ятсот племінних гуцульських кобил.
— Це ти загнув! — кинув хтось за столом.
— Хай мене грім поб’є! — ображено промовив чоловік. — Якщо газети брешуть, то і я збрехав!
— І де цього коня можна придбати? — спитала Богдана Стефанівна.
— Я продаю, — зітхнув чоловік. — Була у мого сина мрія розводити гуцуликів, щоб потім продавати в країни Східної Європи, де їх здебільшого використовують для кінного спорту, а я хотів розвивати зелений туризм, лікувати людей за допомогою коней, та не судилося. Ми з сином і грошенят назбирали, і їздили у Бурштин на «парувальний пункт», — сказав чоловік і знову тяжко зітхнув.
— Не купили?
— Та купили, але син пішов добровольцем в АТО, — пояснив чоловік. — Усі гроші вклали в покупку, а за що придбати бронежилет, каску і все інше? Солдати ж голі й босі. Вирішили продати коней, а віддавати будь-кому шкода. Та вам би їх продав. Живу поруч, тож допоможу в усьому.
Вони ще трохи поговорили про гуцуликів і домовилися, що наступного дня Богдана Стефанівна подивиться на них.
Коли гості розійшлися, Ганна допомогла Богдані вимити посуд.
— Ну що, нема зв’язку? — спитала вона, побачивши, що сестра раз по раз бере мобільник до рук.
— Нема, — промовила Богдана Стефанівна ледь не плачучи. — У мене вже серце зболілося. Навіть не знаю, що робити.
— Сподіватися на краще і не думати про лихе, — сказала жінка, витираючи новим рушником останню тарілку.
Розділ 29
Геннадій побачив Улянку в школі, яку бійці взяли під охорону, бо в спортзалі переховувалися мешканці Іловайська. Дівчина спала в кутку на маті, обійнявши автомат. Хлопець підійшов ближче, присів поруч. Він ніколи не бачив її сплячою. Раніше, коли вони відпочивали компанією, він не звертав на це уваги. А зараз мав нагоду роздивитися. Уля була схожа на дитину, яка цілий день гасала вулицями, стомилася і заснула не вмиваючись. Трохи відкриті пухкі вуста з ледь помітними тріщинками від спраги, розчервонілі щоки, посмуговані кіптявою, гарні брови, непокірний чубчик, що прилип до спітнілого чола, і вираз цілковитого спокою на обличчі. Геннадій аж замилувався.
Він відчував смертельну втому, а ще хотілося їсти і пити. Треба зробити кілька кроків, щоб принаймні утамувати спрагу, але ноги важкі, як свинець. Лише заплющити очі та дати відпочинок стомленому тілу…
Геннадій підхопився від дзвінка мобільника, інтуїтивно схопився за зброю.
— Ти чого? — почув він лагідний голос Улянки. — Вибач, що розбудила, я не навмисне, ти так міцно спав.
— Я заснув? — Він протер очі.
Улянка сиділа поруч, посміхалась до нього. Чарівна усмішка, на щоках — невеличкі привабливі ямочки, а поруч недівочий автомат Калашникова.
— Я завела будильник, щоб не проспати, прокинулася раніше і забула його відімкнути, — винувато промовила Уля.
— Я… я не збирався спати, — закліпав очима Геник. — Тобі також дали час на відпочинок?
— Так, — кивнула, і чубчик прикрив її брови аж до чорних пухнастих вій. — Зараз перекушу, як щось залишилося, і піду на вахту.