Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 56
Світлана Талан
— Встали! — голосно наказав чоловік, націливши на полонених автомат.
Настя і Вадим підвелися. Їх повели до бетонного забору, наказали повернутися до нього обличчям.
— Я кохаю тебе! — сказала вона Вадиму.
— Я також тебе кохаю, — мовив він тихо. — Пробач мені. Я винен перед тобою.
— Ні, це я винна. Ми могли прожити все життя разом. Вибач.
Настя подивилася на Вадима, і його таке кохане обличчя розпливлося. Вона намагалася не плакати, але так не хотілося помирати! Особливо безславно, від рук ворогів. Його обличчя — це останнє, що вона бачить перед тим, як усе поглине вічна темрява.
— Мовчати! — несамовито скрикнув неадекватний ополченець.
Настя від несподіванки здригнулася і ще міцніше стисла руку коханого чоловіка. Ополченець вихопив пістолет і притулив до скроні Вадима. Прогримів постріл. Настю оглушило, і вона ледь не впала. Отямившись, побачила, що Вадим хитається, обхопивши голову руками.
— Що з тобою?! — кинулася до нього Настя, хоча в самої ще дзвеніло у вухах.
— Усе добре, — сказав він, розігнувшись. — Я не чую на це вухо.
— У тебе кров?! — злякано спитала Настя, помітивши червону пляму на плечі, біля шиї.
— Нічого страшного, — відповів Вадим, — трохи зачепило.
— Що, нацики? — реготали ополченці. — У штани насрали? Жити хочеться?
— Диви! Точно обісрані! — знущалися вони, сміючись. — Давайте вгадаємо, хто перший дриснув?
— Та ні, вони просто посцяли в штанці, з переляку!
— Годі зубоскалити! — наказав один із них, перекрикуючи несамовитий регіт. — Ставте їх до стінки!
Настя і Вадим взялися за руки і почули, як позаду них клацнули затвори автоматів. Жінка підвела очі, і її погляд спіймав у сині неба пташку. «Ось і все, — майнула у неї думка. — Зараз моя душа злетить до неї…»
Розділ 20
Довгоочікувану команду виступати на Іловайськ бійці отримали звечора. Сімнадцятого серпня почалися ретельні приготування. Хлопці спакували речі й довго не могли поснути, хоча знали, що підйом буде рано-вранці й на них чекають випробування в бою.
— Що, Сєвєр, незабаром отримаєш бойове хрещення? — покрутившись на твердому ліжку, спитав Кабан.
— Та він уже його отримав, — озвався зі свого місця Злий, — ще раніше від тебе.
— Як це?
— На Майдані, — сказав Геннадій, — мене там поранили.
— То інше, — не погодився Кабан. — Там стріляли у вас, а тепер ти маєш зброю.
— Та будете ви сьогодні спати чи ні? — вибухнув Філософ. — Треба виспатися, бо не знаємо коли і де ще поснемо.
— Аби не в землі, — сказав Злий.
— А тіпун тобі на твого злого язика! — пробасив невдоволено Кабан.
— Я піду подзвоню батькам, — сказав Малий.
— Ніч надворі, — зауважив Мона.
— Нічого, мама буде рада.
Хлопець вийшов з бліндажа, а Злий зауважив, що Малий по кілька разів на день телефонує батькам, як мала дитина.
— Сєвєр, а ти вже зізнався своїм, що не в столиці таксуєш?
— Ще ні, — сказав Геннадій. — Я вже вам казав, що вирішив сказати на День Незалежності.
— Вирішуй сам, — Мона повернувся на другий бік, — на твоєму місці я б розповів правду, мало що може трапитися.
— Я так вирішив, — уперто повторив Геник.
…Ледь зімкнули бійці очі, а вже команда «Підйом!» Попили чаю з печивом, забрали наплічники з речами й попрямували до запилених військових «КамАЗів» темно-зеленого кольору.