Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 52

— Кажеш, важкий Груша?

— Так, — кивнув Злий, — але сказали, що шанси вижити є.

— Дай-то Боже! — сказав Марк.

— Мона, ти помолися за Грушу, — попросив Злий, — я якось… не вмію, не навчили нас.

— Добре, — погодився Мона.

Марк спустився в бліндаж, покликав Малого. Разом вони розібрали імпровізований стіл — зняли верхній ящик з-під набоїв, з другого дістали недопиту пляшку з горілкою. Малий подав кружку, налили повну.

— Віднеси Злому, — сказав Мона, — йому зараз треба.

Хлопець підняв кружку, промовив: «Пробач мені, Грушо! За твоє одужання!» і залпом випив.

Після цього Геник вирішив неодмінно зустрітися з Улянкою ввечері. Хіба думав Груша, що може не повернутися? Тут війна і все може трапитися, тож треба цінувати кожну мить життя.

Розділ 18

Того вечора Уляна сама прийшла до бліндажа Геннадія. Дівчина помітила хлопця здалеку — він щось прав у мисці. Вона підійшла і привіталася.

— Улянка! Привіт! — зрадів він. — А я сьогодні збирався з тобою зустрітися. Зачекай хвилинку, я зараз шкарпетки прополощу і все.

Геник ретельно викрутив шкарпетки до останньої краплі. Уля про себе посміхнулася. Хотіла сказати, що так можна і розірвати тканину, але промовчала. Хлопець розправив шкарпетки і повісив їх на колоду, відшліфовану до блиску від сидіння на ній бійців. Він витер руки об штани і посміхнувся.

— Тепер я вільний.

— Я у справі, — сказала дівчина. — У мене на рушниці не світиться шкала прицілу.

— А лампочка є?

— Я не блондинка, — пожартувала Уля. — Звичайно, що є, а ось батарейок нема. Не можна працювати в темну пору. Хотіла про це сказати командиру, але він такий заклопотаний.

— Ще б пак! Наші пішли на Іловайськ, є чого хвилюватися. Про батарейки не переймайся. Зараз покличу Марка, і він усе зробить.

Марк сів на облюбовану бійцями колоду, взяв у руки СГД, уважно оглянув зброю.

— Ніякої проблеми нема, — сказав він. — Точніше, є, але за годину вже не буде.

— Що ти збираєшся зробити? — поцікавилася Уляна.

— Це не мій винахід, але хлопці мали такий самий клопіт і придумали, як легко вийти з положення, — сказав Марк.

Він почав копирсатися, час від часу кидаючи невдоволені погляди на дівчину.

— Мона не любить коли у нього стоять над душею, — пошепки повідомив Геннадій, нахилившись до вуха дівчини. — Пішли пройдемося, поговоримо.

Уля мовчки пішла за Геником. Перед ними ніби випрасуваний степ, широкий, розлогий, лише вдалині ніби хтось пройшовся велетенським плугом, залишивши балки, які вже поросли кущами терну. Затишний вечір, здавалося, час зупинився, аби не сполохати закоханих, бо в такі тривожні дні ніхто не знав, скільки триватиме тиша.