Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 50
Світлана Талан
— Навіщо ти так? — ображено промовив хлопець. — Ти ж знаєш, чому я тут.
— Так пиши відповідь! Чого вирячився?!
— Зараз, зараз я їм напишу! — Кабан схилився над телефоном і почав тиснути на кнопки. — Хай читає зараза! Усе! Відправити! Ок!
— Що ти їм написав? — поцікавився Геник.
— Відіслав на три веселі букви! — бадьоро відповів хлопець. — Ще й ПТН ПНХ у кінці дописав, це замість «до побачення», нехай трішки полютують!
Хлопці дружно зареготали. Малий повернувся з уламком скла саме тоді, коли бліндаж здригався від сміху, і спитав, що їх так розсмішило. Не встигли ввести в курс справи Малого, як Кабану знову прийшла СМС-ка.
— Здається, у нас почалося листування, — сказав він і прочитав: «Тоді здохнеш, як собака!» Чому вони такі нечемні? Треба щось написати у відповідь.
І посипалися поради з усіх боків. Врешті-решт, Кабан побажав ворогові швидшого потрапляння у пекло і дописав: «Слава Україні!»
— Усе, — сказав він, — більше нічого писати не буду, нема чого гроші витрачати на сєпарів. — Занесу номер у чорний список.
А за обідом, коли всі бійці зібралися за довгим столом, з’ясувалося, що подібні послання отримав не один Кабан. Це ще раз підтвердило здогадки, що серед командування є зрадник. Щоб розрядити напруження, бійці жартували, розповідаючи, які відповіді надіслали ворогові.
— Як ти думаєш, — Гена впівголоса звернувся до Філософа, — наш командир може бути зрадником?
— Ти що?! — Філософ невдоволено зиркнув на Геннадія. — Це апріорі неможливо. Навіть не думай про це і нікому такого не кажи. Він з нами не один пуд солі з’їв.
До самого вечора хлопці малювали собі карти та обговорювали отримані послання від ворога. Злий першим зробив копію карти і раніше ліг спати, бо вранці мав іти в розвідку.
— Хлопці, я випадаю! — сказав він, вмощуючись на ліжку.
— А заснеш? — спитав Геннадій.
— Чом би й ні? — стенув плечима Злий. — Завтра відповідальний день. А як підстрелять і на тому світі шкодуватиму, що в останню ніч на землі не виспався?
— Тіпун тобі на язик! — прогудів Кабан. — Не можна таке не те що казати, а й думати!
— А я й не думаю, то я так жартую!
— По-іншому жартуй!
— Сєвєр, а ти на карті з іншого боку запиши номери рідних, — порадив Злий.
— Навіщо? У мене є для цього блокнот.
— Навряд чи візьмеш записник у наступ, а ось карта повинна бути у кишені — без неї ніяк, — пояснив хлопець.
— Добре, запишу, — сказав Геннадій.
Він поставив останню позначку на мапі й на звороті записав два номери — матері та Улянки; подумавши, що цього досить, склав карту вчетверо і поклав до кишені польового кітеля.
Геник уже два дні не спілкувався з Уляною. Вони зустрічалися за спільним столом, коли їли, але дівчина робила вигляд, що його не помічає. Геннадій сушив голову, чому вона так поводиться, чому уникає його, а коли ловить його погляд, опускає очі. Врешті-решт, вирішив наступного вечора сходити до неї і все з’ясувати. Можливо, він чимось її образив? Так було все добре і на тобі! З думками про дівчину він заснув. Йому наснилася не Улянка, а Льончик. Такий усміхнений, веселий, щасливий, він ішов з дівчиною, вбраною у вишиванку, але обличчя її не було видно.