Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 46

— Можна було б написати про хлопців, як вони там, чим забезпечені, читачам дуже цікаво, — жваво почала подруга, — до того ж треба людям знати правду, щоб кожен намагався якось допомогти бійцям, підтримати їх.

— Добре, — зітхнула Настя, — я подумаю над твоєю пропозицією, але не зараз.

Під’їхав Вадим на «Форді», і вони вирушили до кав’ярні, де завантажили продукти.

— Бережіть себе, — сказала Валя, коли вийшла їх провести. — Щось у мене так тяжко на серці.

— Не каркай, а то накаркаєш, — дорікнула їй Ольга. — Усе буде добре.

— Нехай моє відчуття мене обдурить, — зітхнула Валя.

Машина вирушила, і незабаром Сєвєродонецьк залишився позаду. Настя їхала мовчки. Занепокоєння Валі, дзвінок від сина, зустріта вранці жінка — все це посіяло в її душі незрозумілу тривогу. «Не треба думати про лихо, то й не прийде воно», — вирішила Настя, намагаючись втішити себе, та марно. Щоб відволіктись від гнітючих думок, вона почала спостерігати за тим, що бачила навколо. Безлюдно і порожньо, хоча ця місцевість не була захоплена ворогом. Праворуч — поле соняхів, мирних маленьких сонечок із золотавими голівками. Їм байдуже, що гинуть люди, аби лише світило сонце, було тепло і йшли дощі. Соняшники цього року вдалися на славу: усі один в один, ніби ціла країна золотавих близнюків. Ліворуч — пшеничне поле, колосся налите, важке, вже час збирати врожай, бо аж гнеться до землі від ваги. Де господарі цього лану? Чи сєпари відібрали комбайни, чи сам фермер загинув? Ходили чутки, що більшість фермерів встигли вчасно вивезти техніку в Харківську область. Якщо так, то чому не повертаються? Якось Настя випадково почула розмову в тролейбусі, що вони бояться повертати техніку, бо сєпаратисти знову прийдуть і все відберуть. Невже колосся впаде на землю і згниє, ніколи не ставши запашним хлібом?

Вадим весь час кидав на Настю погляди і бачив її стурбованість. Він навіть запропонував зупинитися і попити з термоса кави, але Настя відмовилась, пославшись на те, що можна буде трохи перепочити в Старобільську.

— У мене в Старобільську живе далека родичка, — почав Вадим, намагаючись розважити Настю. — Іноді заїжджав навістити її — все-таки тітка.

Настя продовжувала зосереджено дивитися у вікно, але Вадим знав, що вона його слухає.

— Заїхав до неї, а у дворі сусіди жваво розмовляли, — продовжив Вадим. — Привітався, слово за слово, вона дізналася, що я їду до айдарівців, і знаєш, що мені заявила? Сказала, що я допомагаю фашистам, а вона сєпаратистка, не приховує цього, навіть пишається. Я запитав, чи знає вона, що таке сєпаратизм, то вона відповіла, що не хоче жити в Україні, їй треба Новоросія і незабаром «наші рєбята» повернуться і таких, як я, фашистів повісять.

— І ти все це проковтнув? — запитала Настя.

— Не на того напали! — посміхнувся Вадим. — Мене тітка так збісила, що я волав на всю вулицю, аж сусіди очі вирячили. «Зараз тебе зв’яжу і силоміць відвезу до „ваших рєбят“, — кричав я їй, — до того ж на шию пов’яжу синьо-жовтий шалик і подивлюся, повернешся ти назад живою чи ні».