Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 24

— Різні приходять люди, — відповіла Валентина. — Я не цікавлюся їхніми поглядами, щиро дякую і все. Думаю, що ті, хто й досі чекає повернення «наших рєбят», сюди носа не поткнуть. Є й ті, хто допомагає, лише аби швидше скінчилася війна.

— Нехай так, а свідомість пробудиться, наша громадська організація має велику просвітницьку програму. З вересня підуть до школи діти, студенти з’їдуться, ото роботи буде!

— Так, — замислилася Валентина, — люди повертаються в місто, але не всі поспішають до рідної домівки. Багато мешканців не вірять у те, що в нас тут спокійно, не повернуться бандформування та не відновляться бойові дії. Дехто не вірить у покращення життя в нашій країні і шукає кращого в сусідній. Кожен в цьому житті робить свій вибір, — підсумувала Валентина і спитала: — Але ж ти не просто поговорити прийшла?

— Ні, є важлива справа.

Валентина спорожнила скриньку для пожертв, і жінки перерахували гроші.

— Не вистачає на все, — зітхнула Настя, подивившись у списки, де Вадим олівцем вписав ціни на медикаменти.

Валентина телефонувала з півгодини знайомим і волонтерам, місцевим підприємцям, які мали проукраїнські погляди, прохаючи допомогти зібрати кошти на ліки. Згодом приходили люди, віддавали гроші Валентині, вона записувала їхні прізвища та суму в товстий пошарпаний журнал, схожий на скуйовджену вранці жінку, ставила свій підпис. Настю здивувало те, що більшість відвідувачів не хотіли називати своє прізвище, бажаючи залишитися невідомими. Коли була зібрана потрібна сума, Настя обійняла Валентину.

— Дякую! Навіть не віриться, що ми це зробили! Я піду?

— Поїдеш без гостинців? — Валентина здивовано глянула на Настю. — Так не годиться!

— Я щось приготую, — розгублено промовила жінка.

Вона дійсно не подумала про те, що хлопці скучили за домашніми стравами.

— Не сміши мене! — Валентина засміялася. — Ти вважаєш, що встигнеш самотужки наготувати їжі на сотню голодних солдатиків? Зараз я все сама організую, а ти займись ліками. В аптеках, здається, вже все є.

Настя ще раз подякувала, коли Валентина спохопилася:

— Зачекай! Ледь не забула…

Вона принесла домашнє печиво, запаковане в коробку.

— Віддай нашим солдатикам — я сама напекла. У кав’ярні я зазвичай торгую своєю випічкою, але зараз поменшало покупців.

— А бійці?

— Нікому про це не говорила, але тобі скажу. — Валентина стишила голос. — Коли нас звільнили і прийшли до мене перші відвідувачі військові, я пообіцяла, що пригощатиму їх кавою до кінця війни.

— Знаю, — вставила Настя.

— Я не про те. Пригостила їх своєю випічкою, різними смаколиками, бачу, що голодні, а чомусь не їдять. Спитала про це одного хлопчину, — розповідала Валентина. — Він знітився, але зізнався, що боїться отруїтися. Пропаганда таки зробила свою справу, тож я почала купувати печиво в упаковці.

— Уже другий місяць після звільнення. Нічого не змінилося?

— Знайомі солдатики мені вже довіряють, а для новеньких купую печиво, — посміхнулася Валентина.