Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 234
Світлана Талан
— Уяви, сєпар розповідав, що ось-ось прийдуть «наші рєбята» і звільнять Сєвєр від фашистів, — сказав важко дихаючи чоловік. Він поправив комірець куртки, і Настя помітила на його зап’ясті синьо-жовту «фенечку». — То ми його як поперли звідси! Сам бачив, як летів з ринку!
— Правильно зробили! — підтримав Вадим. — Нехай біжить не озираючись до своїх сєпаратюг!
— Бачу, що не все так сумно в нас, — сказала Настя Вадиму, коли вони вийшли з ринку.
— Одна людина бачить напівпорожній стакан, інша — напівповний, — відповів Вадим. — Потрібно лише навчитися бачити хороше в житті.
— Так, люди бачать найяскравіші зірки, — мрійливо промовила Настя і взяла Вадима під руку.
Вони не одразу пішли додому, Настя запропонувала зайти на хвилинку до Валентини у «Затишок». Валя зраділа Насті, обняла.
— Як «Оновлений Схід»? — поцікавилась Настя, смакуючи запашною кавою.
— А нема такої організації, — відказала Валентина. — Помірялися патріотизмом і розбіглися. Тепер створюють інші організації.
— А ти з Ольгою?
— А «нам своє робить», — зітхнула Валентина. — Збираємо подарунки солдатикам до Дня ЗСУ, волонтери повезуть наші вітання.
— Я поїду з ними, — запропонував Вадим.
Настя пильно подивилася йому в очі, але нічого не сказала.
— Валюшо, там у полоні залишився український офіцер, який не захотів перейти на службу в ЛНР, та його дружина. Можеш мене звести з людиною, яка займається обміном полонених? — спитала Настя.
— Звичайно!
Вони розпрощалися, і Настя з Вадимом пішли. Надворі кружляли лапаті сніжинки, повільно вальсуючи в повітрі, і від того навколо ставало світліше і ясніше.
— Вадиме, я почуваюся такою винною перед вами, — зізналася Настя, притискаючись до його плеча. — Я не приділила уваги сину, який приїздив у відпустку, завдала болю мамі й тобі. Вибач. Я справлюся з бідою, хай як важко.
— Не треба просити вибачення, — сказав Вадим. — Я тебе розумію і, скільки вистачить сил, завжди тебе підтримуватиму. Знаєш, Настенько, коли ти була в матері, я розгорнув книгу, що лежала в тебе на столі. Кілька рядків закарбувалися в мою пам’ять:
— Дякую тобі, — зворушливо і ніжно сказала Настя і торкнулася його щоки губами.
Розділ 121
Сергій Андрійович взяв таксі зі Стрия і незабаром дістався будинку Богдани. Він розрахувався з таксистом і попрямував до садиби. Жінку він побачив верхи на коні за огорожею.
— Доброго дня! — привітався Сергій.
— Вітаю на нашій землі!
— Не знав, що ти їздиш верхи.
Богдана посміхнулась.
— Чому ти смієшся? Щось не те ляпнув?
— Та ні… Хотіла сказати, що я ж дитина гір, але потім згадала, що насправді я старий гірський опеньок, а ще верхи недавно навчилася їздити. — Вона доволі спритно злізла з коня і попестила йому боки. — Йди, Геракле, до своєї подружки.
