Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 225
Світлана Талан
— Нелюди! — сплюнув Геник. — Ненавиджу! Ти розповів йому про Малого? Про Мону?
— Угу! — мугикнув Злий. — Якби хто знав, як мені не вистачає Малого! — зізнався він. — Віриш, прив’язався до нього, як до рідного молодшого брата. Навіть хотів сказати йому про це, та не встиг.
Хлопці помовчали. Злий поплескав побратима по плечу.
— Ти повернувся раніше і якийсь сумний. У чому справа?
— Сам не знаю, — задумався Геннадій, — тому намагаюся розібратися. Тут помирати страшно, а там — жити, жити серед байдужості, поруч із сєпаратистами, особливо з тими, які вдягли вишиванки і сховали справжнє обличчя за маску патріота.
— У мирному житті якось розберемося, — сказав Злий, — зараз головне — розібратися з ворогом.
— Чи зможемо? — зітхнув Геник.
— Був би живий Філософ, він би зараз усе по поличках розклав.
— І не кажи, — погодився Геннадій. — Часто його згадую. Як він там? — Геник подивився вгору. — Чи пізнав нірвану?
— Чомусь згадав його слова: «Можливо все. На неможливе потрібно більше часу».
— Це не його слова, — зауважив Геник, — так сказав Ден Браун.
— Мені до дупи, чиї це слова, — буркнув Злий. — Я почув їх від Філософа.
— Пам’ятаєш, як він казав: «Якщо ти відчуваєш, що здався, згадай, заради чого ти тримався до цього»?
— Ось і тримаємося! — Злий з силою розтоптав недопалок і пішов геть.
Розділ 116
Насті подзвонила Валентина і запросила на засідання організації «Оновлений Схід»:
— Будь-ласка, приходь, ми всі будемо раді тебе бачити.
— Гаразд, — погодилася Настя.
Збори мали відбутися о шістнадцятій годині, та вона вийшла на годину раніше, бо хотіла пройтися пішки. Погода була погана для прогулянки: падав мокрий сніг, сильний північний вітер проймав до кісток, під ногами чвакало і взуття провалювалося крізь шар неприбраного снігу. Настя підняла комірець куртки, але його безжалісно шарпнув вітер і сипонув в обличчя колючі краплини. Вона вже пошкодувала, що пішла пішки, коли поряд пригальмував легковик. Скло автівки повільно сповзло, і Настю покликав Сашко Гримайло. Вона полегшено зітхнула і сіла в тепле й затишне авто.
— Рада тебе бачити! — сказала Настя й прикусила язика. Вона геть забула, чи на «ти» з ним, чи на «ви», але було вже пізно. — Тебе звільнили з полону — хоч одна добра новина.
— Я теж радий тебе бачити, — посміхнувся Сашко. — Як ви там вижили?
— Якось вижили, тепер на рідній землі.
— Як Вадим?
— Зустрінетесь, він сам розкаже.
— Навряд чи ми побачимося найближчим часом. Ми з родиною їдемо звідси, — пояснив Сашко.
— Куди? Чому? — здивувалася Настя. — Ти вже не займатимешся звільненням наших з полону? Невже тебе там зламали?
— Насте, у мене мало часу, але я спробую тобі пояснити. Я продовжуватиму займатися обміном полонених, але вже не тут, а в іншому місці. Моя сім’я налякана тим, що з нами відбулося. Дружина й теща щодня трусяться від чуток про повернення ополченців, важко жити у постійному напруженні. Вони хочуть спокійного життя, звичайного, мирного, хочуть впевненості в завтрашньому дні. Я вже нікому не вірю і ні в чому не впевнений — кажу тобі відверто. Я пристав на їх пропозицію і погодився продати тут житло і переїхати в Одеську область.